Дочка снігів

– Ви молодець, – пiдбадьорював вiн ii, – ви якраз придатнi для цiеi краiни. Ви простуете далi, в глиб краю?

Вона весело кивнула головою.

– А iй-бо, ви молодець… Отже, коли пропало мое причандалля, я повернувся на берег i вирiшив набути все знову. Через те я й заправив таку цiну. Маю надiю, що вона не дуже вас обтяжить. Запевняю вас, мiс, я не гiрший за iнших. Я мусив викласти сотню за це старе корито, а в Штатах за нього дали б хiба десять доларiв. Тут на все такi цiни. Туди далi, в Скагвей, ухналi коштують по чверть долара за штуку.

Зайдеш, наприклад, до бару, замовиш собi вiскi, а за вiскi пiвдолара. Що ж тут чинити? Вип’еш вiскi, кинеш на прилавок два ухналi, й квит. Нiхто не скаржиться. Ухналi там ходять за дрiбнi грошi.

– Ви мужнiй чоловiк, коли пiсля таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на iм’я? Може, ми там де зустрiнемось.

– Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бiшоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами подiлюся останньою сорочкою, чи то, я хотiв сказати, останнiм шматком хлiба.

– Дякую, – вiдказала дiвчина, лагiдно усмiхаючись. Вона вмiла шанувати все, що йшло вiд щирого серця.

Вiн перестав веслувати й знайшов пiд ногами у водi старого щербатого черпака.

– Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, – зауважив вiн, кидаючи черпака до неi. – Човен ще гiрше протiкае, як оце його здавило.

Фрона в думцi посмiхнулася, пiдтикалась i взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрii, немов велетенськi хвилi, то пiдiймались, то влягали пооранi глетчерами гори.

Час вiд часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи вiдпочила спина, i дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врiзувалася далеко в берег, i в нiй об’якорилось яких двадцятеро великих пароплавiв. Вiд берега до пароплавiв i назад снували човни, баржi, каное i ще безлiч рiзних маленьких суденець.

«Людина – невтомний трудiвник, вiчний борець з ворожими стихiями», – думала Фрона, пригадуючи своiх учителiв, що до iхньоi мудростi вона прилучилася пiд час лекцiй та власних студiй пiзнiми вечорами.

Вона була дитина свого вiку i чудово розумiла природний свiт та його явища. І вона любила цей свiт глибоко, ба навiть поважала його.

Деякий час чути було тiльки хлюпотiння води пiд веслами Дела Бiшопа. Раптом у нього промайнула одна думка.

– А ви не сказали менi свого iм’я, – промовив вiн з поблажливою гречнiстю.

– Мене звуть Велс, – вiдповiла вона, – Фрона Велс.