Маленька господиня Великого будинку

В племiнних книгах товариства свинарiв вiн значився як дволiток Ратман Перший i коштував Форестовi пiвтисячi доларiв.

Їдучи скоком однiею з дорiг, що розходилися вiд Великого будинку, як шпицi в колесi, Форест наздогнав Крелiна, завiдувача свинарень, i говорив з ним хвилин зо п’ять; вони домовились, як доглядати й використовувати Ратмана Першого ближчими мiсяцями, потiм Форест дiзнався, що свиноматка Ледi Айлтон, призерка всiх виставок вiд Сiетла до Сан-Дiего, щасливо опоросилась одинадцятьма поросятами. Крелiн сказав, що сидiв бiля неi пiвночi й тепер iде додому скупатись та поснiдати.

Форест уже хотiв пустити кобилу чвалом, та враз стримав ii й спитав ще:

– Ваша старша дочка, як я чув, скiнчила школу i хоче вступити до Стенфордського унiверситету?

Крелiн, тридцятип’ятирiчний чоловiк, водночас i солiдний, як батько майже дорослоi дочки, й людина з вищою освiтою, i молодявий, як усi, хто живе простим життям i багато бувае на повiтрi, ледь почервонiв крiзь густу засмагу, вдоволений, що хазяiн цiкавиться його родинними справами, i кивнув головою.

– А ви ще подумайте, – порадив Форест. – Порахуйте всiх ваших знайомих дiвчат, що скiнчили коледж або вчительський iнститут. Скiльки з них працюе за фахом i скiльки вийшло замiж через два чи три роки по одержаннi диплома та няньчать своiх дiтей?

– Гелiн по-справжньому хоче вчитись, – заперечив Крелiн.

– Ви пам’ятаете, як менi вирiзали апендикса? – спитав Форест. – Мене тодi доглядала молоденька медсестра, дуже вправна й гарненька з себе. Вона тiльки шiсть мiсяцiв як скiнчила науку, а ще за чотири я вже мусив послати iй весiльного подарунка.

Вийшла за агента автомобiльноi фiрми i вiдтодi весь час живе по готелях. Нi разу бiльш не довелось iй доглядати хворого – бо й своiх дiтей не мае, щоб полiкувати, як коли животик заболить. Звiсно… у неi е надii, i справдяться вони чи нi, вона тим часом щасливiсiнька. Але чи варто було iй учитись на медсестру?

Саме в ту хвилину повз них проiздив порожнiй розкидач добрива, i Крелiновi довелось вiдступити, а Форестовi збити свою Людожерку на узбiччя дороги.

Форест iз теплим вогником в очах оглянув могутню, доладно збудовану тяглову кобилу, запряжену в розкидач по праву руку; вона сама та ii предки здобули на виставках стiльки всiляких вiдзнак, що вести iх облiк було б до снаги хiба досвiдченому бухгалтеровi.

– Ви погляньте на Принцесу Фозрiнгтонську, – сказав Форест, киваючи головою на кобилу, що так його потiшила своiм виглядом. – Це ж самиця, та й квит.