Маленька господиня Великого будинку

Пiднявшись широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькiт фортеп’яно – шпарку танечну мелодiю – i вибух реготу. Вiн прочинив тi дверi й зазирнув до бiлоi кiмнати, залитоi сонцем. За фортеп’яно сидiла дiвчина в рожевому кiмоно i хатньому чепчику, а ще двi, вдягненi так само, побравшись за руки, гопцювали по кiмнатi – перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласi й не призначали для чоловiчих очей.

Дiвчина за фортеп’яно побачила Дiка, моргнула йому i грала собi далi.

А танцюристки ще з хвилину не помiчали його. А тодi злякано вереснули i, регочучи, впали одна однiй в обiйми. Музика змовкла. Всi три були юнi, здоровi, квiтучi дiвчата, i в очах у Фореста засвiтивсь такий самий теплий вогник, як тодi, коли вiн дивився на Принцесу Фозрiнгтонську.

Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товариствi молодi.

– Я вже п’ять хвилин дивлюсь, – заявив Форест.

Обидвi танцюристки, прикриваючи свое збентеження, вiдповiли, що не вiрять, i почали нагадувати численнi й загальновiдомi випадки, коли його спiймано на брехнi.

А дiвчина за фортеп’яно – Ернестiна, сестра Дiковоi дружини, – запевняла, що з його уст злетiли перли щироi правди, що вона побачила його тiеi ж митi, як вiн зазирнув до кiмнати, i що, на ii думку, вiн споглядав iх куди довше, нiж п’ять хвилин.

– Ну, дарма вже, – перебив Форест iхне джерготiння. – Берт, невинна душа, думае, що ви ще не повставали.

– Авжеж нi – для нього, – вiдмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру.

 – І для вас теж нi. А тому гайда звiдси, хлопчику. Гайда, гайда!

– Слухай-но, Лут, – суворо почав Форест. – Ти думаеш, що як я похилий старий дiд, а тобi тiльки вiсiмнадцять рокiв i ти, мiж iншим, сестра моеi дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скiльки ляпанцiв дiставали вiд мене за останнi десять рокiв? Я можу нагадати, нехай i Рита почуе, хоч вам воно, звiсно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… – вiн помацав бiцепс на правiй руцi й удав, нiби засукуе рукава.

 – Але я ще не зовсiм здохляк i, як оком змигнути…

– Що? – войовниче перепитала дiвчина.

– Як оком змигнути, – похмуро буркнув вiн. – Як оком змигнути… А крiм того, на превеликий мiй жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалi його пошито, лагiдно кажучи, не з великим смаком. Я б мiг пошити багато кращого чепчика навiть лiвою ногою… навiть заплющившись… навiть бувши п’яний як чiп.