Маленька господиня Великого будинку

Лут гнiвно мотнула бiлявою голiвкою, позирнула на товаришок, нiби шукаючи допомоги, й сказала:

– Ой, глядiть! Невже ви гадаете, що три молодi здоровi дiвчини не дадуть ради одному пiдтоптаному чоловiковi, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дiвчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, i в нього аневризма[1 - Аневризма – хворобливе розширення артерii або серця.] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родиннi таемницi, знайте, що у нього меньерова хвороба[2 - Меньерова хвороба – напади запаморочення i глухоти внаслiдок порушення кровообiгу в лабiринтi вуха.

].

Ернестiна, невисока, але кремезненька вiсiмнадцятирiчна бiлявка, схопилася з-за фортеп’яно, i всi три дiвчини, гайнувши до дивана у вiконнiй нiшi, вхопили в обидвi руки по подушцi. Тодi вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, i рушили на ворога.

Форест наготувався до бою, але потiм пiдняв руку як сигнал до перемир’я.

– Страхопуд! Страхопуд! – глузливо загукали дiвчата спершу навперебивки, тодi дружним хором.

Форест енергiйно закрутив головою.

– І за це, й за решту ваших зухвалих витiвок ви, всi три, дiстанете по заслузi. Всi кривди, яких я лишень зазнав у життi, тепер слiпучим вогнем спалахнули в моiй пам’ятi. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу як фахiвець сiльського господарства я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи менi, заради всього святого, що таке меньерова хвороба! На овець вона переходить?

– Меньерова хвороба… – почала Лут.

 – Меньерова хвороба – це якраз те, що у вас. З усiх живих iстот тiльки вiвцi на неi й хворiють.

І закипiла шалена буча. Форест вiдразу кинувся на супротивниць у манерi футбольноi атаки, звичайнiй у Калiфорнii, поки там не поширилося регбi, дiвчата, розскочившись, пропустили його, тодi налетiли з бокiв i почали гамселити подушками. А вiн ураз обернувся, розчепiрив широко руки зi скарлюченими, мов пазурi, пальцями i згорнув у оберемок усiх трьох. У кiмнатi закрутився справжнiй вихор: усерединi чоловiк з брязкучими острогами на ногах, а на всi боки маяв тонкий шовк кiмоно, розлiталися пантофлi, чепчики, шпильки iз зачiсок.

Глухо гупали подушки, рикав чоловiк, зойкали та вищали дiвчата, а над усiм лунав невгамовний регiт i трiск тендiтноi тканини.

Врештi Форест опинився долi, напiвприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В однiй руцi вiн стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червонi квiточки.