Маленька господиня Великого будинку

На одних дверях кiмнати стояла з розпашiлими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомитi кинутись навтiкача. На других, теж розпашiла, стояла Ернестiна у владнiй поставi матерi Гракхiв[3 - Гракхи (II ст. до н. е.) – двое братiв, римських полiтичних дiячiв; iхня мати, Корнелiя, була високоосвiченою жiнкою.], старанно вгорнувшись у рештки свого кiмоно й мiцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортеп’яно, поривалася втекти, але Форест не пускав ii – вiн стояв навколiшки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою i букав по-бугаячому.

– І люди ще вiрять у доiсторичний мiф, нiбито оця жалюгiдна подоба людини, простерта в поросi, колись привела команду Берклi до перемоги над Стенфордом[4 - Берклi i Стенфорд – маеться на увазi Калiфорнiйський та Стенфордський унiверситети.]! – оголосила Ернестiна зi свого безпечного мiсця.

Вона була зовсiм захекана, а кинувши погляд на iнших двох дiвчат, Форест задоволено помiтив, як i в них здiймаються груди пiд лискучим вишневим шовком.

Фортеп’яно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, бiле iз золотом – пiд колiр бiлоi вранiшньоi кiмнати. Воно стояло не при стiнi, отож Лут могла втiкати на обидва боки. Форест схопився на ноги i став навпроти неi перед широким пласким верхом iнструмента. Коли вiн намiрився перестрибнути через фортеп’яно, Лут перелякано скрикнула:

– Остроги, Дiку! Остроги!

– Ну, то почекай, я iх скину, – запропонував вiн. Та щойно Дiк нахилився вiдщiбнути iх, Лут зразу сiкнулася втiкати, проте вiн загнав ii назад.

– Ну, гаразд! – загримiв вiн. – Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортеп’яно, скажу Полi, що це твоя робота.

– А в мене свiдки е! – захекано вiдповiла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.

– Гаразд, гаразд, люба моя, – Форест зiперся долонями на фортеп’яно i вiдхилився всiм тiлом назад. – Зараз я тебе спопаду!

Тiеi ж митi вiн пiдкинув свое тiло в повiтря i боком перелетiв через iнструмент – небезпечнi остроги майнули на цiлий фут над його поверхнею.

– Ну, вилазь! – сказав вiй. – Вилазь i приймай кару!

– Змилуйтесь, пане лицарю! – благально вигукнула Луг. – Змилуйтесь в iм’я кохання, в iм’я всiх шляхетних дiв, що терплять бiду!

– Кий там я в бiса лицар! – щонайгустiшим басом прогув Форест.