Маленька господиня Великого будинку

Вiн спiшився перед розчиненими дверима i заглянув до прохолодноi, освiтленоi електрикою цементованоi кiмнати, де стояв довгий холодник, засклений спереду й зi скляними полицями, а обiк нього – холодильний агрегат i динамомашина. Долi сидiв навпочiпки маленький замурзаний чоловiчок у засмальцьованому комбiнезонi, i хазяiн, кивнувши йому головою, спитав:

– Щось несправне, Томпсоне?

– Було, – вiдповiв той коротко й вичерпно.

Форест зачинив дверi й рушив далi подiбним до тунелю переходом, тьмяно освiтленим вузькими загратованими щiлинами, схожими на стрiльницi для лучникiв у середньовiчних замках.

Другi дверi впустили його до низькоi довгастоi зали з брусованою стелею i таким величезним камiном, що в ньому можна було б спекти цiлого вола. В камiнi лежав на жару i яскраво палахкотiв здоровезний пень. З обстави в залi було два бiльярди, картярськi столи, дивани по кутах та буфетик з напоями. Фореста привiтало двое молодикiв, якi саме натирали крейдою бiльярднi киi.

– Доброго ранку, мiстере Нейсмiте! Ну як, добули ще щось для «Скотарськоi газети»? – пiддражнив вiн одного.

Той, молодявий тридцятирiчний чоловiк в окулярах, сором’язливо всмiхнувся й мотнув головою в бiк свого партнера:

– Ось Вейнрайт мене викликав…

– А це, певне, означае, що Лут i Ернестiна ще додивляються вранiшнi сни, – засмiявся Форест.

Вейнрайт хотiв огризнутись якимсь жартом, та не встиг, бо господар уже звернувся через плече до Нейсмiта:

– Хочете поiхати з нами о пiв на дванадцяту? Ми з Теером iдемо автомобiлем подивитись на шропширiв.

Вiн хоче купити десяток вагонiв баранiв, i вам буде що написати про вивiз худоби до Айдахо. Ви вже бачили сьогоднi Теера?

– Вiн саме прийшов снiдати, коли ми виходили з iдальнi, – вихопився з вiдповiддю Берт Вейнрайт.

– Як побачите його ще, скажiть, щоб на одинадцяту тридцять був готовий. Вас, Берте, я не запрошую… жалiючи. Адже дiвчата доти вже повстають.

– Вiзьмiть iз собою хоч Риту! – благально сказав Берт.

– Шкода, – вiдповiв Форест уже на дверях.

 – Ми ж iдемо в справi. А крiм того, Риту вiд Ернестiни волами не вiдтягнеш.

– Того ж то я й попросив вас – чи ви зумiете, – весело оскiрився Вейнрайт.

– Цiкаво, чого це люди не вмiють рiдних сестер цiнувати… – сказав Форест i, значуще помовчавши, додав: – А я завше думав, що з Рити знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?

Не дiждавши вiдповiдi, вiн зачинив за собою дверi та, дзенькаючи острогами, пiшов коридором до закручених пiвколом сходiв нагору.