Маленька господиня Великого будинку

– Все одно жiнка i навiть дiвчина завжди зробить по-своему, всупереч чоловiковi, – промурмотiв Крелiн, не мавши чого заперечити проти наведених хазяiном цифр, однак подумки вiн поклав собi перевiрити iх.

– А от же ваша дочка вступить до коледжу, – засмiявся Форест, ладнаючись погнати кобилу чвалом. – А ви, i я, i всi чоловiки повiк-вiку дозволятимемо жiнкам робити все по-своему.

Крелiн, проводжаючи поглядом хазяiна, який хутко даленiв на дорозi, всмiхнувся, бо подумав: «Про чужих дiтей турбуетесь, мiстере Форесте, а де ж вашi?» – i вирiшив за снiданком розповiсти про це дружинi.

А Форест, поки доiхав до Великого будинку, затримався ще раз. Вiн спинив чоловiка на прiзвище Менденгол. То був завiдувач конюшень i наглядач над пасовиськами; про нього казали, нiби вiн не тiльки знае в маетку кожну травинку, а й пам’ятае, яка вона заввишки i коли виткнулась iз землi.

На Форестiв знак Менденгол притримав двох лошакiв, що iх виiжджав у парокiннiй бiдцi. А спинив його Форест, бо в очi йому саме впали далекi, широкi пасовиська на розлогих пагорбах за кiлька миль поза пiвнiчним краем улоговини, залитi вранiшнiм сонцем по верхах i густо-зеленi там, де вони спадали в неозору площину долини Сакраменто.

Розмова iхня була недовга й стисла, бо вони розумiли один одного з пiвслова. Говорили про траву, про зимовi дощi та про сподiванi пiзнi веснянi. Згадувалося в розмовi рiчки Малий Койот та Лос-Кветос, гори Йоло та Мiрамар, Велику западину, Круглу долину, кряжi Сан-Ансельмо й Лос-Банос.

Обговорили, якi череди та отари куди перегнано, переганяеться чи маеться перегнати, i якi надii на врожай трав, посiяних на сiно по далеких полонинах, i скiльки торiшнього сiна ще лишилось при стайнях у затишних гiрських долинах, де зимувала худоба.

Пiд дубами, бiля конов’язiв, Форестовi не довелося прив’язувати Людожерку. До нього вибiг конюх, пiдхопив повiд, i Дiк, кинувши кiлька слiв про коня назвиськом Дженджик, попростував, дзенькаючи острогами, до Великого будинку.

Роздiл III

Важкими, цвяхованими тесовими дверима Форест увiйшов до одного з флiгелiв, схожого на замкову вежу. Там, де вiн опинився, була цементова пiдлога й багато дверей, що вели в рiзнi боки. Однi з них вiдчинились, i в примiщення вступив китаець у бiлому фартусi та накрохмаленому кухарському ковпаку, а за ним влетiло фасове гудiння динамомашини. Воно й затримало Фореста, який прямував не туди.