Маленька господиня Великого будинку

– Ну, зате бачиш тепер, – вiдрубав Дiк. – Чуеш, Тiме, я до тебе одне дiло маю.

– Зачекай, поки я вiднесу пиво своему старигановi, – сказав Тiм, досвiдченим оком оглянувши пiну в бляшанцi. – А то буде крику, як без пiни принесу.

– Дарма, сколотиш, то й буде пiна, – заспокоiв його Дiк. – Я тiльки на хвилинку. Я сьогоднi тiкаю з дому. Гайда разом, хочеш?

Тiмовi голубi iрландськi очицi загорiлися цiкавiстю.

– А куди? – спитав вiн.

– Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирiшити потiм.

Ти ж усе лiпше за мене знаеш. То як скажеш?

– Стариган з мене душу виб’е, – завагався Тiм.

– Хiба тобi це первина? – вiдповiв Дiк, нiтрохи не розжалений. – Коли згоден, то стрiнемось увечерi о дев’ятiй бiля пристанi перевозу. То як? Я дожидатиму там.

– А що як я не прийду? – опитав Тiм.

– Однаково – сам подамся, – Дiк повернувся, нiби хотiв уже йти, тодi ще недбало кинув через плече: – Краще гайда разом.

Тiм сколотив у бляшанцi пиво й вiдповiв так само недбало:

– Гаразд.

Прийду.

Розлучившися з Тiмом Гаганом, Дiк рушив шукати iншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, i казали, що за двадцять центiв бiльш нiде в мiстi так смачно не пообiдаеш. Маркович-молодший був винен Дiковi два долари, i Дiк, розшукавши його за годину, взяв у нього скiльки було – долар i сорок центiв, а решту боргу подарував.

Потiм вiн нерiшуче, збентежено поплентався по Монтгомерi-стрiт, вагаючись мiж численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магiстраль.

Нарештi вiн на одчай душi шмигнув у однi дверi й спромiгся обмiняти на вiсiм доларiв i квитанцiю свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дiк, не менше п’ятдесяти доларiв.

Вечерю в ноб-гiльських палатах подавали о пiв на сьому. А вiн вернувся додому аж за чверть до сьомоi й став перед очi мiсiс Самерстон. То була дебела лiтня панi, яка походила зi славноi родини Портер-Рiкiнгтонiв, чие банкрутство в серединi сiмдесятих рокiв струснуло цiлим тихоокеанським узбережжям Штатiв.

Попри дебелу комплекцiю, вона завжди скаржилась на «розшарпанi нерви».

– Ну, куди це годиться, Рiчарде! – вичитала вона хлопцевi. – Вечеря вже п’ятнадцять хвилин на столi, а ти ще не помив рук i сам не вмився.

– Вибачте, мiсiс Самерстон, – перепросив Дiк. – Я бiльше нiколи не примушу вас чекати. І взагалi я не завдаватиму вам клопоту.