Маленька господиня Великого будинку

За вечерею, поданою для них двох з усiею помпою у велику iдальню, Дiк силкувався догоджати своiй виховательцi: хоч вiн i знав, що ii найнято за його грошi, але почувався так, нiби вона в гостях у нього.

– Коли ви вже тут улаштуетесь, вам буде дуже гарно жити, – пообiцяв вiн. – Це добрий старий дiм, i бiльшiсть служникiв уже багато рокiв у нас служать.

– Ну що ти, Рiчарде, – мiсiс Самерстон поважно осмiхнулась. – Буде менi тут гарно чи нi, це не вiд служникiв залежатиме, а вiд тебе.

– За це не бiйтеся, – гречно вiдказав Дiк.

 – Менi дуже шкода, що я сьогоднi спiзнився на вечерю, але бiльше такого не буде нi разу – за цiлi роки. Я вас узагалi не турбуватиму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсiм немае в домi.

Йдучи спати, вiн сказав iй «добранiч», а потiм додав, нiби згадавши:

– Хочу вас попередити про одне: про А-Сiпа, нашого кухаря. Вiн у нас хтозна вiдколи – вже двадцять п’ять чи й тридцять рокiв. Вiн готував iсти для тата, ще як i мене на свiтi не було, й цього дому.

Вiн у нас привiлейована особа i так уже звик робити все по-своему, що бiля нього треба навшпинячки ходити. Та як вiн вас уподобае, то зi шкури вилiзе, щоб догодити вам. Отак вiн уподобав мене. Подбайте й ви про те, i вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалi нiякоi мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсiм нема в домi.

Роздiл V

Точнiсiнько о дев’ятiй годинi, вбраний у найстарiшу свою одежу, Дiк зустрiвся з Тiмом Гаганом бiля пристанi перевозу.

– На пiвнiч подаватися не варт, – сказав Тiм. – Уже зима небавом – доведеться вночi дрижаки хапати. Хочеш, гайнiмо на схiд – цебто у Неваду та в пустелi?

– А може, ще куди? Чом не на пiвдень? Можна до Лос-Анджелеса, в Аризону, в Нью-Мексико, а тодi й у Техас, – запропонував Дiк.

– Скiльки в тебе грошей? – поцiкавився Тiм.

– А що? – перепитав Дiк.

– Треба вшитися звiдси хутенько, а з квитками буде найхутчiше. Менi то що, а ось через тебе зчиниться гвалт, вишлють цiлу тичбу детективiв на розшуки.

Треба iх обхитрувати.

– Ну, то й обхитруемо, – вiдказав Дiк. – Кiлька днiв iхатимемо з квитками, потрошку, то в один бiк, то в другий, а бiльше переховуватимемось, поки минемо Трейсi. А далi махнемо на пiвдень – уже без квиткiв.

І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсi проiхали у вагонi, з квитками, рiвно за шiсть годин пiсля того, як тамтешнiй помiчник шерифа кинув обшукувати поiзди.