Маленька господиня Великого будинку

– Тридцять тисяч – це до бiса грошви, – недбало мовив Тiм, у такий спосiб висловивши вдячнiсть.

– Не для мене, – зразу применшив Дiк свою щедрiсть. – У мiльйонi буде тридцять три рази по тридцять тисяч, а моi грошi виростають на мiльйон за один рiк.

Одначе Тiм Гаган не дожив до того, щоб побачити свого батька власником шинку. За два днi по цiй розмовi один занадто ревний гальмiвник застукав хлопцiв у порожньому товарняку, коли поiзд стояв на мосту через глибоку суху яругу, i почав iх зганяти. Дiк подивився з височини сiмдесяти футiв на кам’янисте дно яруги i запротестував:

– Мостом пройти можна, але що як поiзд рушить?

– Не рушить! – наполягав гальмiвник.

 – Гайда, бiжiть, поки ще можна. Паровоз набира воду по той бiк. Вiн завше тут воду набира.

Але того разу паровоз води не набирав. Як потiм з’ясувало слiдство, машинiст виявив, що води в баку немае, i вирiшив iхати далi. Тiльки-но хлопцi вилiзли бiчними дверима з вагона та пройшли кiльканадцять крокiв вузеньким краем мосту, що лишався мiж поiздом i прiрвою, поiзд рушив.

Дiк, бистрий на розум i рiшучий, умить пригнувся й став на шпалах рачки. Так вiн мiг тривкiше триматися, та й мiсця пiд бортами вагонiв, що виступали за колеса, було бiльше. Одначе Тiм, не такий кмiтливий та моторний, а до того ще охоплений чисто кельтською люттю на гальмiвника, не впав зразу на руки й на колiна, як Дiк, а зостався стояти i кляв гальмiвника вельми барвисто, як те вмiють його земляки.

– Пригнись! Падай! – загорлав Дiк.

Та було запiзно. Колiя йшла вниз, i поiзд розганявся щораз швидше. Тiм, який стояв спиною до прiрви, спробував був упасти на всi чотири, але тiльки-но ледь нахилився, як вагон черкнув його по плечi й трохи не збив. Якимсь дивом вiн устояв на ногах, але бiльше стати рачки не пробував. А поiзд гнав усе шпаркiше, i про те вже шкода було й думати.

Дiк, тримаючись за шпали, чекав, що ж буде. Вагони пролiтали повз них щодалi швидше. Тiм не втрачав самовладання. Вiн стояв на вузькому краечку мосту, не маючи бiльше нiякоi опори, спиною до прiрви, а лицем до поiзда, притискав руки до бокiв i похитувався, балансуючи, – тим дужче, чим швидше рухався поiзд.

Але врештi опанував себе й перестав похитуватися.

І все минулося б гаразд, якби не один вагон. Дiк знав, що вiн е в поiздi, i бачив, як вiн наближаеться. То був так званий «кiнський палац» – вагон перевозити худобу, на шiсть дюймiв ширший за iншi. Дiк помiтив, що й Тiм уже бачить той вагон.