Морський вовк

Я пiдбiг до борта й, махаючи руками, закричав:

– Агов, «Ледi Майн»! Вiзьмiть мене на берег! Тисячу доларiв плачу!

Я чекав, не зводячи погляду з двох чоловiкiв за штурвалом, – один iз них кермував, другий пiднiс рупор до рота.

Я не повертав голови, хоч сподiвався кожноi хвилини смертельного удару ззаду вiд цього чудовиська в людськiй подобi. Нарештi, через якусь хвилю, що менi здалася за вiчнiсть, не витримавши тоi напруги, я оглянувся. Вiн не рухавсь. Вiн стояв так, як i ранiше, ледь похитуючись у такт судновi, i запалював сигару.

– У чому рiч? Сталося що? – почулося з «Ледi Майн».

– Так! – закричав я що було духу. – Рятуйте! Тисячу доларiв, якщо вiзьмете мене на берег!

– Трохи перебрали хлопцi у Фрiско, хильнули за здоров’я команди! – гукнув тодi Вовк Ларсен. – А цей, – вiн тицьнув на мене пальцем, – насмоктався, аж йому ввижаються морськi змii та мавпи.

Чоловiк на «Ледi Майн» засмiявся в рупор. Лоцманський бот розминувся з нами.

– Всипте йому там i вiд нас! – долетiв останнiй крик, i двое чоловiкiв замахали на прощання руками.

Я в розпачi перехилився через поруччя, не спускаючи з очей гарненькоi шхуночки, а смуга морськоi води, що роздiляла обое суден, все ширшала й ширшала… Та, друга, шхуна буде в Сан-Франциско за п’ять-шiсть годин! Я думав, що в мене голова лусне. До горла пiдступав клубок, несамовито билося серце. Кучерява хвиля вдарилася об борт i плеснула на мене солоною водою. Шарпонув вiтер, i «Привид» накренився на завiтряний борт. По палубi, шиплячи, побiгла хвиля.

Оглянувшись, я побачив, як юнга насилу пiдводиться на ноги. Його блiде, як полотно, обличчя перекривилось вiд болю. Видно, йому було зовсiм зле.

– Ну, Лiчу, iдеш на бак? – спитався Вовк Ларсен.

– Іду, сер, – вiдповiв приборканий хлопець.

– А ти? – обернувся Ларсен до мене.

– Я даю вам тисячу… – почав я, та вiн урвав мене:

– Годi! Ви будете, нарештi, виконувати обов’язки юнги? Чи хочете, щоб я прибрав вас до рук?

Що я мав робити? Коли вiн мене налупцюе, а то й на смерть заб’е – хiба вiд цього що менi прибуде? Я пильно подивився в його безжальнi сiрi очi.

Вони здавалися гранiтними – так мало було свiтла й тепла в душi цiеi людини. В очах у деяких людей можна бачити порухи душi, але це були очi похмурi, холоднi, сiрi, як саме море.

– Ну?

– Гаразд, – сказав я.

– Скажи: гаразд, сер.

– Гаразд, сер, – поправився я.

– Як твое прiзвище?

– Ван-Вейден, сер.

– А iм’я?

– Гамфрi, сер; Гамфрi Ван-Вейден.