Морський вовк

– Скiльки рокiв?

– Тридцять п’ять, сер.

– Ясно. Іди до кока, дiзнаешся, що тобi робити.

Ось як воно трапилось, що я проти волi опинився в рабствi у Вовка Ларсена. Вiн був просто дужчий, нiж я, ото й усе. Але тодi це здавалося неймовiрним. Та й тепер, коли я оглядаюся назад, воно менi здаеться таким самим. Назавжди воно залишиться для мене чимсь незрозумiлим, жахливим, якимсь диким кошмаром.

– Стривай!

Я слухняно спинився, не дiйшовши до камбуза.

– Йогансене, поклич усiх нагору. Тепер, коли все влаштувалося, можна взятись до похорону i звiльнити палубу вiд непотрiбного мотлоху.

Доки Йогансен скликав команду, двое матросiв за вказiвкою капiтана поклали загорнене в парусину тiло на ляду. З обох бокiв палуби бiля поруччя було прив’язано дном догори кiлька невеличких шлюпок. Матроси пiдняли ляду з ii страшним вантажем, понесли до завiтряного борту i поклали на шлюпках ногами в бiк моря. До нiг прив’язали мiшок iз вугiллям, що його принiс кок.

Похорон на морi менi завжди уявлявся як урочистий, овiяний чимсь священним обряд, але iлюзii моi вiдразу ж де й дiлися, коли я побачив навiч цей нашвидкуруч iмпровiзований похорон.

Один мисливець, маленький i темноокий, що його товаришi називали Смоком, розповiдав якiсь iсторiйки, щедро приправляючи iх лайкою та непристойними словами. Щохвилини з гурту мисливцiв чувся регiт, – для мого вуха вiн був як вовче виття або гавкання пекельних псiв. Гупаючи чобiтьми, збиралися на кормi матроси. Деякi з них протирали заспанi очi i стиха розмовляли помiж себе. Обличчя iхнi виглядали сердито, похмуро. Очевидно, iм не до вподоби була подорож з цим капiтаном, що так нещасливо почалася. Час вiд часу вони крадькома позирали на Вовка Ларсена, i я бачив, що вони бояться цього чоловiка.

Капiтан пiдiйшов до ляди, i всi поскидали шапки. Я обвiв поглядом те збiговисько – усього було двадцятеро чоловiк. А зi мною i з тим, що стояв за штурвалом, – двадцять двое. Цiкавiсть, iз якою я розглядав iх, цiлком зрозумiла, бо ж доля судила менi жити з цими людьми i хтозна-скiльки тижнiв чи мiсяцiв ще пробути тут, плаваючи на цiй посудинi.

Матроси були здебiльшого англiйцi й скандинави, обличчя мали вони важкi й неповороткi. У мисливцiв обличчя були енергiйнiшi, рiзноманiтнiшi; на них неважко було помiтити глибокi зморшки i признаки невтримноi гри пристрастей. Дивно, але про обличчя Вовка Ларсена цього сказати не можна було.

Я зауважив вiдразу, що печатi зла чи розпусти вiн на собi не мав.