Морський вовк

Правда, глибокi зморшки зорали i йому обличчя, але вони свiдчили радше про його волю та рiшучiсть, анiж про щось лихе. Зараз його лице промовляло щирiстю та вiдвертiстю, i це враження ще пiдсилювалось вiд того, що вiн був чисто виголений. Менi не вiрилося – аж до наступноi нагоди, – що це було обличчя людини, яка могла так безжально повестися з юнгою.

У ту саму мить, коли вiн розкрив рота щось сказати, подув вiтру налетiв на шхуну, i вона дуже накренилася. Дико засвистiв вiтер у снастях. Дехто з мисливцiв занепокоено глянув угору.

Завiтряний бiк шхуни, де лежав покiйник, зарився у воду, i, скоро шхуна вирiвнялася, вода перекотилася по палубi, замочивши нам ноги до кiсточок. Раптом линула злива; кожна краплина дощу била й колола, наче то не дощ падав, а град. Коли злива перейшла, Вовк Ларсен заговорив. Люди з непокритими головами слухали його, погойдуючись у такт хитавицi.

– Я пам’ятаю тiльки одну частину поховальноi вiдправи, – сказав вiн. – А саме: «Тiло ж нехай прийме море». То й кидайте його туди.

Вiн замовк. Люди, що тримали ляду з покiйником, були трохи збентеженi надто вже короткою церемонiею. Капiтан люто закричав на них:

– Та пiдiймайте цей кiнець, щоб вам чорт! Якого бiса стоiте!

Матроси квапливо пiдняли кiнець ляди i, як собаку, кинули небiжчика через борт. Ногами вниз вiн бурхнув у воду. Вугiлля потягло його вглиб. Вiн зник.

– Йогансене! – жваво гукнув Вовк Ларсен новому помiчниковi. – Затримай iх усiх, коли вже вони тут. Згорнiть топселi й клiвери, та хутчiш! Розгулюеться пiвденно-схiдний.

Вiзьмiть також заразом рифи на гротi й стакселi.

Вмить усе заворушилося. Йогансен давав короткi накази, а матроси тягли або попускали снастi, – все те, звичайно, було незрозумiле для людини, далекоi вiд моря, такоi, наприклад, як я. Але найбiльше мене вразила безсердечнiсть цих людей. Покiйник був для них незначним епiзодом минулого, а похорон – подiею, що канула у вiчнiсть разом з парусиною i мiшком вугiлля. Судно йшло далi, робота на ньому не припинялася.

Нiхто не був засмучений. Мисливцi смiялися з якоiсь новоi iсторii Смока, матроси поралися бiля снастей, двое подерлися на щоглу. Вовк Ларсен придивлявся до хмар з навiтряного боку. А покiйник, що так непристойно помер, нашвидку похований, спускався все глибше й глибше…

Ця жорстокiсть моря, його невблаганнiсть i похмура велич мене зовсiм приголомшили. Життя здалося дешевим, нiчого не вартим, диким i марним, – борсаешся в багнюцi, та й годi.