Пригоди «Сліпучого»

Увечерi в каютi присвiчувала спецiальна морська лампа, що висiла, вилискуючи мiдяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири iлюмiнатори, цебто круглi боковi вiконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей мiстилася пiч i стояв короб з паливом, а з другого – шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали двi гвинтiвки й дробовик. До того ж з-пiд згорнутоi постелi французовоi стримiло ще двiйко револьверiв та пояс-патронташ.

Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двiчi мрiяв вiн за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидiв тут… Здавалося йому, що й обох своiх нових товаришiв вiн знае вже здавна.

Пiт-Француз до нього весело осмiхався через стiл. Як правду мовити, то обличчя у капiтана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвiтрiле». Фриско-Кiд набиваючи собi рота стравою, розповiдав йому про шторм, який нещодавно подолав «Слiпучий»… Джо, слухаючи, вiдчував дедалi то бiльшу пошану до цього хлопця, який давно вже плавае i так добре знаеться на всьому маринарствi.

Вечеряючи, капiтан майже кожного шматка запивав вином… нарештi, обличчя йому розжеврiлося, пiшло червоними плямами, вiн простягся на лiжку, не постеливши навiть як слiд на нiч, i незабаром щосили захропiв.

– Раджу й вам зробити так само! Поспiть годин зо двi, – привiтно звернувся Фриско-Кiд до Джо, показуючи на друге лiжко, – бо, мабуть, уночi доведеться попрацювати.

Джо слухняно лiг, але заснути вiдразу не мiг.

Лежав iз розплющеними очима, дививсь на держално будила, що телiпалося тут таки в каютi, й дивувався, що так хутко чергувалися подii протягом якихось там дванадцятьох годин!.. Ще зранку сьогоднi вiн був звичайнiсiнький школяр, а ось зараз вiн уже за матроса на «Слiпучому», й куди понесе його цей вiтрильник – вiн не знае.

Його п’ятнадцять рокiв перетворилися в уявi на цiлих двадцять. Джо почував, що вiн що не цаль, то доросла людина, та ще й моряк. От добре було б, якби його зараз побачили Фред i Чарлi… Але вони таки незабаром довiдаються про все!

Вiн уже бачив, як вони за нього оповiдають хлопцям, що колом iх оточили.

– Хто? Джо Бронсон?..

– Так, вiн пiшов на море! Ми з ним щиро товаришували!..

Джо, потiшаючи свою гордiсть, уявляв собi цю сцену. Вiдтак йому трохи шпигнуло в серце: вiн згадав про матiр, як вона турбуватиметься та сумуватиме… але думка пурхнула далi до батька, й серце знов затужавiло.