Пригоди «Сліпучого»

– Ви брешете! – Джо недарма зростав серед товаришiв, вiн добре знав, до чого призведуть оцi його слова, а тому за хвилину вiн без особливого дивування пiдвiвся iз пiдлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенiсся, так що аж у вухах загуло.

– Повторiть це ще раз! – загрозливо здiймаючи свiй стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.

У Джо були сльози в очах, сльози озлостi, проте на погляд вiн був цiлком спокiйний i надзвичайно серйозний.

– Ви брешете, називаючи мене злодiем, Пiте.

Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.

– Нi, ви його не вдарите! – Фриско-Кiд, наче кiшка, пiдскочив до француза й, вiдштовхнувши, не дав йому вдарити вдруге. – Не чiпайте його!!! – i несподiвано витягши важкого залiзного румпеля, вiн iз такою зброею став мiж Джо й французом. – Ви вже й так надто сягнули! Чи ви не розумiете, дурна людино, що це за хлопець? Вiн правду каже. Вiн мае рацiю i добре це знае, можете забити його, а вiн вiд слiв своiх не вiдступиться. Дай менi твою руку, Джо, – обернувшись до останнього, сказав Фриско-Кiд i простяг руку, яку той потис.

 – У тебе е мужнiсть, i ти не боiшся це показати.

Вуста французовi болiсно скривив усмiх, але лютi вогники в очах виказували його справжнi почуття.

– А, ось що, фiн не хоше, шоп я його назфаф ляскафий iмена. Такий гра буфайт мiш матрос. Ну, тафайте… Як це казаль… фсе прощайт i фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт i сабувайт.

Вiн протягнув Джо свою руку, але той не взяв ii. Фриско- Кiд ухвально хитнув головою, а Пiт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посмiхаючись, пiшов до каюти.

– Фi спускайт грот i прямуйт на Мисливський мис! – крикнув вiн звiдтiль. – Я сготую обiд сам, i фi побашите, що фiн пуде туше смашний. Пiт-Франсус – фелйкий майстер щото кулiнарiя.

– Вiн завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрiшае i сам готуе обiд, – становлячи румпеля на мiсце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кiд. – Але надто йняти йому вiри не слiд, – додав вiн.

Джо потакнув головою, але нiчого не промовив.

Йому не хотiлося говорити. Вiн ще весь тремтiв вiд усього, що допiру пережив, i, перевiряючи себе, не мiг знайти нiчого такого, чого б йому треба було соромитись!

XIII. Заприятелювали

Опiвднi знявся морський вiтер i дедалi то мiцнiшав, налiтаючи тепер подувами з Тихого океану. Острiв Янголiв швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, нiби виорюючи воду, йшов «Слiпучий», чимраз яскравiшала.