Серця трьох

Френк, остаточно спантеличений, якусь мить стояв розгублений, а потiм обiйняв ii й отримав палкий поцiлунок у вуста. Незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемнiло, проте вiн не забував про револьвер, притиснутий до його спини. За мить дiвчина пiдвела мокре вiд слiз обличчя й поцiлувала Френка кiлька разiв, у його головi промайнула думка: чи не пiдступно з його боку вiдповiдати на ii поцiлунки з такою самою пристрастю?

І тiльки вiн сказав собi, що, взагалi, йому байдуже, скiльки часу триватиме ця нiжна сцена, як дiвчина раптом вiдсахнулася вiд нього, обличчя ii знову спалахнуло гнiвом i, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.

Стенувши плечима, нiби кажучи, що вiн не може вiдмовити вродливiй жiнцi, Френк пiдкорився, сiв на весла обличчям до неi, i поплив.

– Нехай врятуе мене дiва Марiя i не дасть загинути через мое слабке серце! – вигукнула дiвчина, зриваючи з шиi медальйон. Золотi бусинки посипалися дощем, i медальйон полетiв у воду, що роздiляла ii та Френка.

У цю саму мить iз чагарникiв вибiгли трое чоловiкiв iз рушницями й бiгцем кинулися до дiвчини, яка знеможена опустилася на пiсок. Пiднiмаючи ii, чоловiки помiтили Френка, що грiб тепер з усiеi сили. Френк поспiшно оглянувся, аби впевнитися, чи далеко ще до «Анжелiки», й побачив, що шхуна, схилившись набiк, розрiзаючи носом воду, йде йому назустрiч. У цю мить один iз трьох чоловiкiв на березi – лiтнiй бородань – вихопив у дiвчини бiнокль i подивився на Френка.

А наступноi митi, кинувши бiнокль, вiн уже цiлився в нього з рушницi.

Куля плюснула у воду на вiдстанi якогось ярда вiд човна, але перш нiж пролунав другий пострiл, дiвчина поспiхом пiдхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрiльця. З усiеi сили налягаючи на весла, Френк побачив, як чоловiк, вiдбiгши вiд дiвчини, прицiлив у нього, але вона вихопила свiй револьвер i, нацiливши на них, змусила опустити рушницi.

«Анжелiка», що йшла проти вiтру, завмерла, спiнюючи воду, i Френк спритно стрибнув на палубу; тiеi самоi митi капiтан повернув стерно, вiтрила надулися, i шхуна попрямувала в море.

У хлоп’ячому запалi Френк послав на прощання повiтряний поцiлунок незнайомцi, яка все дивилася йому вслiд, i побачив, як вона, знеможена, припала до грудей бороданя.

– Ну й запальнi цi проклятi Солано! А пихатi – до божевiлля, – зауважив метис-капiтан i посмiхнувся до Френка, блиснувши бiлими зубами.