Серця трьох

Леонсiя переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник полiцii вийшов наперед i гучним голосом запитав Тореса:

– А чи можете ви заприсягтися, що бачили шрам на руцi Генрi Моргана?

Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потiм благально перевiв погляд на Леонсiю й нарештi мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.

Юрма радiсно заревiла. Суддя оголосив смертний вирок, ревiння стало ще голоснiшим, й кiлька жандармiв на чолi з комiсаром поспiшно вивели Френка, хоч вiн й опирався, iз залу суду й перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його вiд натовпу, що не бажав чекати до десятоi години ранку.

«Ех, як цей бiдолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрi!» – приязно розмiрковував Френк.

Раптом загримотiли засуви, дверi в його камеру вiдчинилися, й на порозi з’явилася Леонсiя.

Френк звiвся iй назустрiч, але вона, не вiдповiдаючи на його вiтання, повернулася до комiсара, що супроводжував ii, i накинулася на нього, пiдкрiплюючи свою мову владними жестами.

Комiсар, очевидно, дав себе умовити й наказав наглядачевi перевести пеонiв в iншу камеру, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсiю, i вийшов, причинивши за собою дверi.

Тiльки тодi самовладання зрадило Леонсiю: вона впала в обiйми Френку й розридалася в нього на грудях.

– Проклята краiна, проклята краiна! Немае тут справедливостi!

Тримаючи в обiймах ii гнучке тiло, таке бентежне й прекрасне, Френк згадав Генрi – босого, в парусинових штанях й обвислому сомбреро, котрий там, на островi Бика, завзято перекопував пiсок у пошуках скарбу.

І хоча його тягло до Леонсii, вiн намагався визволитися з ii обiймiв. Проте це йому не дуже вдалося. Нарештi вiн опанував себе й озвався до неi голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.

– Тепер принаймнi я знаю, що таке змова, – сказав вiн, хоча серце його пiдказувало зовсiм iншi слова. – Якби вашi спiввiтчизники вмiли спокiйно мiркувати, а не дiяти зопалу, вони б споруджували залiзницi й розбудовували свою краiну.

Гляньте на цей суд – вiн весь побудований на грi пристрастей, на змовi. Тi, хто мене судив, заздалегiдь знали, що я винний, i iм так хотiлося покарати мене, що навiть не спромоглися вiдшукати докази моеi вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого вiдкладати? Вони знали, що Генрi Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрi Морган.