Серця трьох

 – Цей божественний напiй був у нього, вiн мiг робити з ним усе, що його душа б забажала, вiн цiлих п’ять днiв вiз його з Бокас-дель-Торо й жодного разу не скуштував! Та таких бовдурiв треба голими кидати в мурашник!

– Старий – шахрай, – промовив Педро. – Коли вiн завтра вранцi з’явиться сюди по своi «Три зiрочки», я заарештую його як контрабандиста, а ми отримаемо винагороду.

– А коли ми знищимо докази? Тодi як? – запитав Августiно, вiдбиваючи шийку ще однiеi пляшки.

– Ми залишимо докази! – заперечив Педро, розбиваючи порожню пляшку об пiдлогу.

 – Слухайте, друзi, давайте домовимось. Скриня була дуже важкою. Їi впустили. Пляшки розбилися. Вiскi витекло, й таким чином ми довiдалися про контрабанду. Скриня й розбитi пляшки будуть достатнiм доказом.

Мiрою того, як запас спиртного зменшувався, гомiн зростав. Один жандарм почав сваритися з Ігнасiо про забутий борг iз десяти сентаво. Двое iнших сiли обiйнявшись на долiвку й оплакували свое нещасливе сiмейне життя. Августiно пишномовно викладав власнi фiлософськi погляди, в основi яких лежала думка, що мовчання – золото.

А Педро Зурита, розчулившись, доводив, що всi люди – брати.

– Навiть в’язнiв я люблю, як братiв, – ледве ворушачи язиком, белькотiв вiй. – Життя – сумна штука. – Сльози бризнули в нього з очей; вiн замовк i ковтнув ще вiскi. – В’язнi для мене – як рiднi дiти. В мене серце краеться за них. Дивiться! Я плачу. Подiлiмося з ними. Нехай i вони зазнають хоч мить щастя. Ігнасiо, любий брате мiй, зроби таку ласку – бачиш, я плачу на твоему плечi.

Вiднеси пляшку цього елiксиру тому грiнго Моргану. Скажи йому, що менi дуже шкода, що його завтра повiсять. Передай йому мое вiтання й попроси випити – нехай i вiн буде щасливий сьогоднi.

Ігнасiо подався виконувати доручення, а жандарм, що колись вискочив на арену до бикiв у Сантосi, заревiв:

– Бика менi сюди! Бика!

– Цьому славному хлопцевi хочеться обiйняти бика й сказати, як вiн його любить, – пояснив, ридаючи, Педро Зурита.

 – Я теж люблю бикiв. Я люблю всiх божих тварин. Я люблю навiть москiтiв. Свiт прекрасний. У ньому пануе любов. Дайте менi лева, я хочу побавитися з ним…

Мотив давньоi пiратськоi пiснi, яку хтось голосно насвистував на вулицi, привернув увагу Генрi, вiн кинувся було до вiкна, але, зачувши скрегiт ключа в замку, поспiшно лiг на долiвку i вдав, що спить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасiо й урочисто простяг Генрi пляшку.