Мандри Гуллівера

Вражений украй, я так голосно скрикнув, що всi вони з переляку кинулися врозтiч i, як я довiдався згодом, дехто навiть забився, зiскакуючи з мене на землю. А втiм, вони скоро повернулись, i один iз них, наважившися стати так, аби бачити все мое обличчя, на ознаку здивування пiднiс угору руки i верескливо, але цiлком виразно згукнув: «Гекiна дегул!» Цi слова, багато разiв повторенi iншими, були тодi для мене незрозумiлi. Тим часом, як легко може уявити собi читач, я лежав у дуже незручнiй позi. По довгих спробах менi пощастило нарештi розiрвати шворки i витягти з землi кiлки, до яких було прив'язано мою лiву руку, бо, пiднiсши ii до свого обличчя, я зрозумiв, як вони зв'язували мене.

Разом iз тим, шарпонувши головою, що завдало менi невимовного болю, я трiшки звiльнив свое волосся злiва i мiг уже повернути дюймiв на два шию, але чоловiчки втекли ранiше, нiж я встиг упiймати iх. Потiм своiми пронизливими голосами вони здiйняли галас, а коли вiн ущух, один iз них голосно сказав: «Толго фонак», i в ту ж таки мить я вiдчув, як у мою лiву руку ввiгналися близько сотнi стрiл, вколовши ii, наче голки. Крiм того, вони вистрелили в повiтря, як ми в Європi стрiляемо з гармат, i багато стрiл впали менi на тiло (хоч я й не вiдчув iх), а деякi влучили в саме обличчя, яке я вiдразу ж прикрив лiвою рукою. Вiд цiеi зливи стрiл я аж заревiв з болю i знову почав робити спроби звiльнитися; чоловiчки тодi випустили ще бiльше стрiл, а деякi намагалися списами колоти мене в боки. На щастя, на менi була куртка з буйволячоi шкiри, якоi вони не могли проштрикнути. Я збагнув, що найрозсудливiше буде лежати поки що тихо, а вночi за допомогою вiльноi лiвоi руки визволитися зовсiм. Менi здавалося, що коли i всi тубiльцi такого ж розмiру, то я подужаю i численнiшу армiю. Але доля судила iнакше. Помiтивши, що я не рухаюся, чоловiчки перестали стрiляти. Гамiр, який долiтав до мого слуху, свiдчив, що кiлькiсть iх збiльшувалась, а ярдiв з чотири вiд мене, саме проти мого правого вуха, чути було стукiт, що тривав уже цiлу годину. Повернувши шию, наскiльки дозволяли кiлки та шворки, я помiтив помiст фута на пiвтора заввишки, з двома чи трьома сходами, що вiльно вмiщав чотирьох тубiльцiв. Звiдти один iз них – певно, якась поважна особа – виголошував до мене довгу промову, з якоi я не второпав анi складу. Слiд, правда, згадати, що, розпочинаючи ii, вiн тричi крикнув: «Лангро дегул сан!» (цi слова, так само, як i наведенi вище, повторено i пояснено менi згодом).