1984. Ми

Вiнстон у таких випадках завжди намагався змiнити тему розмови, наприклад, на тему особливостей новомови. Це була рiдна стихiя Сайма, i тодi вiн перетворювався на авторитетного та цiкавого спiврозмовника. Вiнстон злегка повернув голову, щоб уникнути погляду великих темних очей.

«Непогане видалось повiшення», – задумливо сказав Сайм. «Я думаю, краще, коли вони не зв'язують iм ноги. Менi подобаеться дивитися, як вони брикаються i борсаються. І, найголовнiше, коли наприкiнцi у них з рота вивалюеться язик, такий синюшний, майже фiолетовий.

Це мене дуже тiшить».

«Наступний!» – закричала пролка у бiлому фартусi з черпаком у руках.

Вiнстон i Сайм просунули своi пiдноси у вузьке вiконце. На кожний швидко поставили звичайний обiднiй набiр – металева миска з рожево-сiрим шматком тушкованого м'яса, шматок хлiба, кубик сиру, чашка кави «Перемога» без молока i одна таблетка сахарину.

«Он там е мiсце, пiд телеекраном», – сказав Сайм. «І давай по дорозi вiзьмемо ще по стаканчику джина».

Джин подавали у порцелянових кружках без ручок.

Вони пройшли через переповнену iдальню та поставили своi тацi на металевий стiл, де хтось залишив жирну калюжу з м'ясноi пiдливи – бридка на вигляд каламутна рiдина, схожа на блювотиння. Вiнстон взяв свою кружку з джином, на мить зупинився, щоб зiбратися з духом, i проковтнув все за один раз. Змахнувши сльози з очей, вiн раптом зрозумiв, що голодний. Вiн почав наминати тушковане м'ясо ложка за ложкою, роздумуючи над тим, що в цiй кашоподiбнiй субстанцii йому перiодично траплялися в'язкi рожевi згустки, якi, ймовiрно, були якимось наповнювачем з м'ясним смаком. Вони мовчки iли свiй обiд. За столом злiва вiд Вiнстона хтось невпинно та нерозбiрливо теревенiв, що було бiльше схоже на якесь крякання.

«Як там просуваеться робота зi Словником?» – запитав Вiнстон, пiдвищуючи голос, щоб заглушити шум.

«Та потроху просуваеться», – вiдповiв Сайм. «Зараз якраз займаюся прикметниками. Дуже цiкаво».

При згадцi новомови вiн одразу аж засяяв.

Вiн вiдсунув у бiк свою миску, взяв в одну руку шматок хлiба, а в iншу сир, i перехилився через стiл, щоб мати можливiсть говорити без крику.

«Одинадцяте видання буде остаточним», – сказав вiн. «Ми надаемо мовi остаточноi форми – саме так вона виглядатиме, коли нiхто бiльше не говоритиме жодною iншою мовою. Коли ми закiнчимо, людям, подiбним до нас з тобою, доведеться вчити мову наново. Ти напевно думаеш, що наше головне завдання – вигадувати новi слова.