1984. Ми

Вони пам'ятали мiльйон непотрiбних дрiбниць, таких як сварка з колегою по роботi, пошуки втраченого велосипедного насоса, вираз обличчя давно померлоi сестри, вихори пилу вранцi сiмдесят рокiв тому, але всi дiйсно важливi подii вони вже не пам'ятали. Вони були як тi мурахи, якi бачать маленькi предмети, але не помiчають великих. А якщо реальнi свiдки iсторичних подiй зовсiм нiчого не пам'ятають, а письмовi записи про цi подii сфальсифiкованi, то твердженням Партii про полiпшення умов людського життя доводиться просто слiпо вiрити, бо вже не iснувало i нiколи бiльше не буде iснувати еталона, який можна було б протиставити цим твердженням.

У цей момент хiд його думок рiзко перервався. Вiн зупинився i подивився вгору. Вiн опинився на вузькiй вулицi, де кiлька темних магазинчикiв потонули серед житлових будинкiв. Прямо над його головою висiли три вицвiлi металевi кулi, якi виглядали так, немов колись були позолоченi. Здавалося, вiн знае це мiсце. Звiсно! Вiн стояв бiля крамнички, де купив щоденник.

Його охопив страх. Було i так доволi необачно купляти той записник, i вiн поклявся нiколи бiльше не наближатися до цього мiсця. І ось у той момент, коли вiн дозволив своiм думкам дрейфувати по океану свiдомостi, його ноги самi повернули його сюди. Саме вiд подiбних суiцидальних iмпульсiв вiн сподiвався захистити себе, почавши вести щоденник. Одночасно вiн подумки зауважив, що, хоча була вже двадцять перша година, магазин все ще був вiдкритий. Подумавши, що всерединi вiн буде привертати менше уваги, нiж якщо буде тинятися по вулицi, вiн зайшов до магазину.

Якщо його запитають, що вiн тут робить, вiн зможе правдоподiбно вiдповiсти, що намагався купити леза для голiння.

Господар тiльки но запалив масляну лампу, вiд якоi йшов рiзкий, але все ж приемний запах. Це був чоловiк рокiв шiстдесяти, кволий, сутулий, з довгим носом i добрими очима, якi дивилися з-за товстих лiнз окулярiв. Його волосся було майже бiлими, але густi брови були вугiльно чорними. Цi його окуляри, м'якi метушливi рухи i той факт, що вiн був одягнений у старий оксамитовий пiджак, створювали йому якийсь iнтелiгентний образ, нiби вiн був письменником або, можливо, музикантом.

Голос у нього був м'який, немов трохи приглушений, а мова не була такою неграмотною та грубою, як у бiльшостi пролiв, хоча вiн i говорив з просторiчним лондонським акцентом.

«Я впiзнав вас ще з вулицi», – вiдразу сказав вiн. «Ви той джентльмен, який купив записну книжку.