1984. Ми

Так, вона виготовлена з дуже якiсного паперу, яка називаеться верже кремового кольору. Такий папiр не роблять уже… о, ризикну сказати, рокiв п'ятдесят. Вiн подивився на Вiнстона поверх окулярiв. Чи можу я ще чимось вам допомогти? Чи ви просто зайшли подивитися?»

«Я просто проходив повз», – невизначено сказав Вiнстон. «Я просто заглянув. Я не шукаю нiчого конкретного».

«Ну, що ж, добре, – сказав господар крамнички, – бо не думаю, що змiг би вам допомогти». Вiн розвiв руками, наче вибачаючись. «Як бачите, магазин майже порожнiй.

Правду кажучи, торгiвля антикварiатом, як на мене, приречена. Нема вже бiльше нi попиту, нi запасiв. Меблi, фарфор, скло, все поступово ламаеться чи б'еться. Метал в основному переплавляеться. Я вже багато рокiв не бачив латунних свiчникiв».

Насправдi, крихiтний магазин був забитий речами, але серед них не було майже нiчого, що мало хоч найменшу цiннiсть. Там майже не було де розвернутися, тому що по всьому периметру магазину вздовж стiн стояли незлiченнi рами для картин, вкритi товстим шаром пилу.

У вiтринi були пiдноси з гайками та болтами, тупi зубила, ножi зi зламаними лезами, обшарпаний годинник, який зупинився ще рокiв двадцять тому, та iнший непотрiб. На маленькому столику у кутку теж валялися рiзнi предмети – лакованi табакерки, агатовi брошки тощо – однак серед цього мотлоху можна було знайти i щось цiкаве. Коли Вiнстон пiдiйшов до столу, його увагу привернув круглий гладенький предмет, який м'яко мерехтiв у свiтлi лампи. Вiнстон взяв його i уважно роздивився.

Це був важкий шматок скла, опуклий з одного боку i плоский з iншого. І його колiр, i його текстура мали якусь особливу м'якiсть дощовоi води. У центрi, вiзуально збiльшений за рахунок опуклоi поверхнi, знаходився дивний предмет рожевого кольору, який нагадував чи то маленьку троянду, чи морський анемон.

«Що це таке?» – запитав Вiнстон, зачарований цiею витонченою рiччю.

«Це корал», – сказав старий. «Можливо навiть з Індiйського океану.

Ранiше iх от таким чином заливали рiдким склом. Такi речi робили рокiв сто тому, не менше».

«Дуже красиво», – сказав Вiнстон.

«Так, красиво», – м'яко сказав старий.

«Але сьогоднi мало хто оцiнить красу такого виробу». Вiн закашлявся. «Якби так сталося, що ви захотiли його купити, це коштувало б вам чотири долари. Пам'ятаю, колись така рiч коштувала вiсiм фунтiв, а вiсiм фунтiв то було… ну, я не скажу точно, але це були великi грошi.