1984. Ми

Ти йшов пiд руками, i коли пiсенька доходила слiв: «От вiзьму я свiй тесак – не втечеш ти аж нiяк», руки опускалися i ловили тебе. У пiснi були назви всiх лондонських церков. Ну, точнiше найбiльших».

Вiнстон задумався, намагаючись визначити, в якому столiттi була побудована зображена на гравюрi церква. Визначити вiк лондонських будiвель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим пiсля революцii, в той час як все, що було явно побудоване ранiше, вiдносилося до якогось незрозумiлого туманного перiоду, який називали Середньовiччям.

Вважалося, що епоха капiталiзму не принесла нiчого цiнного. Історiю неможливо було вивчити нi за архiтектурою, нi по книгах. Статуi, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити свiтло на минуле, систематично змiнювалося.

«Я нiколи не знав, що це була церква», – сказав Вiнстон.

«Насправдi iх багато збереглося, – сказав старий, – хоча зараз iм знайшли iнше застосування.

Так, як же там далi спiвалося? А, згадав!

«Апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони!»

І дзвонить святий Мартiн, вiддавай мiй фартинг!»

Ну ось це все, що я змiг пригадати. Фартинг, це була така невелика мiдна монета, яка виглядала як цент».

«А де була церква Святого Мартiна?» – запитав Вiнстон.

«Святого Мартiна? Вона все ще е, i знаходиться вона на площi Перемоги, поряд з картинною галереею. Будiвля з таким трикутним ганком, колонами i великими сходами».

Вiнстон добре знав це мiсце. Це був музей, який використовувався для рiзноманiтних пропагандистських виставок масштабних моделей балiстичних ракет i плавучих фортець, воскових фiгур, якi iлюстрували звiрства ворога, тощо.

«Церква Святого Мартiна в полi», – додав старий, вказуючи на картину стiнi, – хоча я щось не пригадую жодних полiв у тих краях».

Звичайно, Вiнстон не купив картину. Це було б ще бiльш нерозумно, нiж купити скляне прес-пап'е, та й забрати ii додому вiн нiяк не мiг, навiть якщо вийняти ii з рами.

Але вiн затримався ще на кiлька хвилин, розмовляючи зi старим, iм'я якого, як вiн з'ясував, було не Вiкс, як свiдчив напис на вiтринi, а Чаррiнгтон. Мiстер Чаррiнгтон був вдiвцем шiстдесяти трьох рокiв i жив у цьому магазинi вже понад тридцять рокiв. Увесь цей час вiн все збирався змiнити iм'я над вiтринi, але руки так i не дiйшли. Поки вони розмовляли, напiвзабута пiсенька крутилася у головi Вiнстона.