1984. Ми

Йому здавалося, що вiн точно знае, як це, сидiти в крiслi бiля камiну, грiти ноги бiля вiдкритого вогню i чекати, поки закипить на плитi чайник – абсолютно один, в цiлковитiй безпецi, нiхто не дивиться на тебе, голос з телеекрану не наказуе тобi, що робити, немае жодного звуку, крiм булькання чайника i мiрного цокання годинника.

«Нiякого тобi телеекрану!» – не втримався i пробурмотiв Вiнстон.

«Ах, – сказав старий, – у мене нiколи i не було жодноi з цих штук. Надто дорого. І я чомусь нiколи не вiдчував у цьому потреби.

Ось там у кутку стоiть чудовий столик, який розкладаеться. Хоча, мушу вас попередити, що вам доведеться замiнити петлi, якщо ви надумаете його розкласти».

У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, i Вiнстону вже кортiло подивитися, що там е. Однак виявилося, що там не було нiчого, крiм смiття та купи мотлоху. Пошук i знищення книг проводились серед пролiв так само ретельно, як i всюди. Було дуже малоймовiрно, щоб десь у Океанii iснував екземпляр книги, надрукований до 1960 року.

Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамi з рожевого дерева, яка висiла бiля камiну, якраз навпроти лiжка.

«Якщо вас раптом цiкавлять старовиннi гравюри…» – обережно почав вiн.

Вiнстон пiдiйшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра iз зображенням овальноi будiвлi з прямокутними вiкнами i невеликою вежею. Навколо будiвлi була огорожа, а на задньому планi була якась статуя. Вiнстон деякий час дивився на гравюру. Мiсце здавалося якимось вiддалено знайомим, хоча статую вiн не пам'ятав.

«Рама прибита до стiни, – сказав старий, – але я можу зняти ii для вас».

«Я знаю цю будiвлю», – нарештi сказав Вiнстон. «Тепер це руiни. Вона стоiть прямо посеред вулицi перед Палацом правосуддя».

«Так, так, бiля будiвлi суду. У неi влучила ракета… багато рокiв тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Вiн винувато посмiхнувся, немов усвiдомлюючи, що сказав щось смiшне, i додав: «апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони».

«Що-що, перепрошую?» – запитав Вiнстон.

«Це ви про «апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони?» Це була пiсенька, яку дiти часто наспiвували, коли я i сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далi спiваеться, але кiнцiвка була така: «От запалю я свiчки – зможеш в лiжечко лягти. От вiзьму я свiй тесак – не втечеш ти аж нiяк». Була така гра, дiти ставали по двое один за одним i, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору.