Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

Рiзняться окремi випадки переважно iнтенсивнiстю.

Інколи хворий лежить один день або навiть менше в цiлковитiй летаргii. Вiн нiчого не вiдчувае i не рухаеться, але биття серця, хоча й дуже кволе, можна вловити; в тiлi лишаеться трохи тепла; посерединi щiк е блiдi рум’янцi; а коли до губiв пiднести дзеркало, можна виявити кволий, нерiвний, тремтливий вiддих. Далi бувае, що такий транс розтягуеться на кiлька тижнiв i навiть мiсяцiв, а найпильнiше дослiдження, найретельнiшi медичнi проби не можуть виявити в хворому нiяких ознак життя: вiн нiчим не рiзниться вiд трупа.

Звичайно вiд передчасного поховання його рятуе тiльки те, що близькi люди знають за ним i в минулому напади каталепсii, тож гадають, що й це такий напад, а насамперед – вони не бачать ознак тлiння. На щастя, хвороба розвиваеться поступово. Першi вияви, хоча й не дуже виразнi, не лишають сумнiвiв. Помалу напади стають виразнi, i кожен бувае довший вiд попереднього. В цьому полягае головна гарантiя вiд поховання живцем. Але тi нещасливцi, в кого, як то iнколи бувае, вже перший напад дуже гострий, майже неминуче приреченi до такого поховання живцем.

Моя недуга нiчим особливо не рiзнилась вiд описаних у медичнiй лiтературi випадкiв. Інколи без будь-якоi видимоi причини я помалу западав у стан якоiсь напiвнепритомностi, i в цьому станi, не вiдчуваючи нiякого болю, але нездатний поворухнутись i по-справжньому мислити, тiльки якось тьмяно, летаргiчно усвiдомлюючи, що я живий i що бiля мого лiжка е люди, я лишався, поки в недузi наставала криза i я раптово вертався до цiлковитоi свiдомостi.

А iнколи мене кидало в каталептичний стан вiдразу. Менi ставало млосно, тiло сковував холод, у головi паморочилось, i я безвладно падав. Вiдтак цiлi тижнi все було порожне, чорне, безмовне, свiт поринав у Небуття. Немовби все зникало, переставало iснувати. З таких нападiв я прокидався, навпаки, поступово. Як ото день свiтае бездомному самотньому жебраковi, що тинявся по безлюдних вулицях довгу зимову нiч, – отак мляво, отак безсило, отак невесело верталося до мене свiтло Душi.

Як не зважати на цю схильнiсть до трансiв, мое здоров’я було загалом нiбито добре; i я не мiг вiдчувати, що моя головна недуга вiдбивалася на всьому станi органiзму – хiба лиш деякi особливостi мого щоденного сну могли сприйматись як ii вплив. Прокинувшись, я iнколи не мiг зразу прийти до тями i завжди чималу хвилину лишався в якомусь сторопiннi й розгубленостi: мое мислення взагалi, а пам’ять зокрема були неначе зовсiм вiдсутнi.