Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

В усiх моiх переживаннях не було фiзичного страждання, зате був безмiр душевних мук. Моя уява робилась замогильною. Я весь час говорив про «могили, хробакiв та епiтафii». Я витав у мареннях про смерть, i з голови менi не йшла думка, що мене поховають живого. Страшна небезпека, що нависла надi мною, не давала менi спокою день i нiч. Удень цi роздуми були надмiру тяжкi; вночi нестерпнi. Коли понура темрява застилала землю, тодi я вiд кожноi жахливоi думки тремтiв, як ото тремтять пiр’янi султани над катафалком. Коли сама моя природа бiльш не могла витерпiти без сну, я силував себе заснути, здригаючись вiд уявлення, нiби прокидаюсь у трунi.

А коли врештi засинав, то нiби провалювався у свiт марень, над яким розпростирала величезнi чорнi крила едина, нездоланна iдея Могили.

Із незлiченних образiв мороку, що гнiтили мене в снах, я замалюю одне-едине видиво. Менi снилось, нiби я поринув у каталептичний транс, глибший i тривалiший, нiж звичайно. Зненацька на чоло мое лягла крижана рука, i нетерплячий, уривчастий голос шепнув менi у вухо: «Прокинься!»

Я сiв у лiжку.

Темрява була непроглядна. Я не мiг пригадати, нi коли запав у транс, нi де лежу. Сидячи нерухомо й силкуючись зiбрати докупи думки, я вiдчув, що крижанi пальцi стиснули мiй зап’ясток i струснули ним, а уривчастий голос промовив знову:

– Прокинься! Не чуеш, що я кажу?

– А хто ж ти? – спитав я.

– Я не маю iменi в тих сферах, де перебуваю, – сумно вiдповiв голос. – Я був смертним, а тепер я демон. Я був безжальним, а став жалiсливим.

Ти вiдчуваеш, що я тремчу. Зуби моi цокотять, але не вiд холоду ночi – цiеi нескiнченноi ночi. Але ця гидота нестерпна. Як ти можеш спати спокiйно? Я не можу спочити через отi передсмертнi крики. Цих стогонiв я не можу витерпiти. Встань! Вийди зi мною в кромiшню Нiч, i я вiдкрию перед тобою могили. Чи це не видовище мук? Дивись!

Я звiв очi, i невидима постать, що все тримала мене за руку, звелiла розкритись могилам усього людства; i з кожноi полився тьмяний фосфоричний посвiт тлiння, я змiг заглянути в найглибшi склепи, побачити сповитi саванами останки, що лежали в сумнiй i поважнiй дрiмотi серед хробаччя.

Та леле! Справдi заснулих було на багато мiльйонiв менше, нiж тих, що не спали зовсiм, i я бачив кволе ворушiння, скорботний неспокiй повсюди, i з глибини незлiченних ям долинав печальний шелест убрань похованих. І серед тих, що начебто лежали спокiйно, я бачив безлiч таких, що бiльш або менш змiнили невигiдну застиглу позу, в якiй iх поховано.