Золотий жук

Я побачив, що вiн добре вихований, надзвичайно кмiтливий, хоча разом з тим заражений мiзантропiею i страждае вiд хворобливого стану розуму, впадаючи на змiну то у захват, то у меланхолiю. Вiн прихопив iз собою багато книжок, хоча рiдко заглядав до них. Головним його уподобанням було полювання й риболовля, i ще мандрiвки уздовж бухти й серед миртових заростей, у пошуках мушель та ентомологiчних зразкiв. Його колекцii комах позаздрив би й Сваммердам. У цих вилазках його зазвичай супроводжував слуга негр, на прiзвисько Юпiтер.

Старого було вiдпущено на волю ще до негараздiв у родинi; але анi погрози, анi обiцянки не змусили його вiдмовитися вiд того, що вiн вважав своiм священним обов'язком – по п'ятах слiдувати всюди за «маса Вiлом». Хоча, можливо, що родичi Леграна, стурбованi станом його душевного здоров’я, примирилися з упертiстю Юпiтера, бо той залишався нiби ангелом охоронцем поряд iз втiкачем.

На тiй широтi, де лежить острiв Саллiвана, сувора зима – рiдкiсне явище, та й восени майже завжди тепло. Однак, у серединi жовтня 18… року видався надзвичайно холодний день.

Перед самим заходом сонця я пробирався крiзь хащi до хатини мого друга, якого не бачив ось вже кiлька тижнiв. Я мешкав тодi у Чарльстонi, у дев'яти милях вiд острова, перебиратися на який у тi часи було куди важче, нiж тепер.

Пiдiйшовши до хатини, я постукав, як звичайно, i, не почувши вiдповiдi, пошукав ключа там, де, як я знав, його завжди залишали. Потiм вiдiмкнув дверi й увiйшов. Вогонь привiтно палахкотiв у камiнi. Це була несподiванка, i досить приемна.

Я скинув пальто, присунув крiсло до полiнець, що потрiскували, i став терпляче чекати повернення господарiв.

Вони з'явились тiльки-но посутенiло i привiтали мене надзвичайно приязно. Юпiтер, широко посмiхаючись, заходився готувати на вечерю болотяних курiпок. Леграна ж охопив черговий напад —iнакше й не скажеш – гарячкового захвату. Йому трапилась цiкава двостулкова мушля, таких вiн ще нiколи не бачив. І ще приемнiше, вiн вистежив i, з допомогою Юпiтера, впiймав жука, як вiн висловився, ще невiдомого науцi, i про якого йому хотiлося почути мою думку взавтра.

– А чому ж не сьогоднi ввечерi? – запитав я, потираючи руки перед вогнем i подумки посилаючи до бiса всiх жукiв на свiтi.

– Ах, якби я тiльки знав, що ви тут! – вигукнув Легран. – Але ми ж так давно не бачились. Як я мiг здогадатись, що ви завiтаете саме сьогоднi? Дорогою додому я зустрiв лейтенанта Дж., з фортецi, i вчинив легковажно, позичивши йому жука.