Артем Стеценко розповідає

Правда, зайчику?

– Правда, тiтонько.

Чомусь моя з тiтонькою повна злагода батька не тiшила. Вiн продовжував наполягати:

– Нi, дайте Артему конкретне завдання.

Тiтонька, щоб тато перестав до мене чiплятися, кинула:

– Хай доглядае курей.

– Прошу, конкретно. Так, перше завдання, – загнув великого пальця тато.

– Слiдкувати за тим, щоб у тазах, де зерно i вода для курей, не свiтилося дно.

– Друге.

– Перераховувати птахiв.

– Трете.

– Приносити з долини траву i мiлко ii дрiбнити.

– Четверте.

– Збирати яйця.

– П’яте.

– Зачиняти курник. Та досить вже з нього. Робота на кожен день i така, яку просиш: вiд ранку до вечора.

Я рибкою скинувся.

– І це все? Менi потрiбно заробити тисячу гривень. Давайте бiльше роботи!

Тiтонька пригорнула мене до серця:

– Не переживай, зайчику. Робота для тебе знайдеться. Ще е городець, садочок…

5

Пiсля обiду Людмила зiбрала посуд, а тато прилiг на верандi вiдпочити.

Я обiйшов будинок. Несподiвано з кущiв до мене загорлав пiвень.

А ось i вiн. Ой, як смiшно плигае. І прямо до мене. Хочеш зi мною познайомитися? Цiп-цiп-цiп, когутику.

Пiвень зупинився. Луком вигнув шию i прогорлав: ку-ку-рi-ку! Круглi, з яскраво-жовтим обiдком очi, дивилися незмигно. У них, нiби в розгорнутiй книжцi, я прочитав до себе неприязнь. На пiдтвердження негативних до мене почуттiв, пiвень зашипiв. Опустив голову i послав шию по землi. Пiр’iни на шиi розiйшлися i кожна тремтiла. Я стояв i дивився на пiвня, мов зачарований.

– Киш, забiяко.

І дитинi проходу не даеш, – насварилася на пiвня Людмила.

Пiвень чкурнув у кущi смородини.

Я зробив висновок, що у пiвня кличка Забiяка.

– А чому ноги у Забiяки сплутанi?

– Коли б не сплутала, то проходу тобi не дав.

– Невже?

– Ти ще, сину, не знаеш, на що вiн здатний. На чужих кидаеться. Доганяе i мене, свою годувальницю. Аякже. Вважае у дворi себе паном i господарем. Не раз била пана вiником. Не виправився, капосний. Доведеться з ним розпрощатися. З твоiм батьком поiде до Киева.

– До Киева? Чого?

– А щоб тебе не доганяв.

– Ми живемо на сьомому поверсi. У нашiй квартирi для великого птаха немае комiрчини.

– Для нього мiсця багато не треба. У холодильнику якраз помiститься.

– У холодильнику холодно i тiсно, – нагадую тiтоньцi.

– Зате не засмердиться, – кидае вона убiк.

– Ви серйозно?

– Що, зайчику? А, ти про це… Та серйознiше не бувае, – у той самий бiк каже.

Людмилина вiдповiдь, вiрнiше ii голос, мене насторожили.