Артем Стеценко розповідає

Нi, вона щось не договорюе. З цiеi причини в мене вселилося невиразне побоювання за життя пiвня.

Забiяцi набридло сидiти в кущах. Вiн випiрнув iз-пiд низько опущених гiлок, а за ним вийшли курочки. Пiвень дивився на мене так само, незмигно. Ось вiн розправив крила, високо ними змахнув i прогорлав. Менi здалося, що вiн мене попередив: «Я тут пан i господар. Не боюся тебе».

У моiх грудях немовбито щось обiрвалося. Що Забiяку чекае у мiстi? Стiй. А чи не задумали дорослi вчинити йому зле? Здогадка обпекла мiй мозок.

Звичайно, вони хочуть зарiзати Забiяку.

– Не вiддавайте татковi пiвня! – кричу. – Нехай у садочку ходить. Потiм, у кiнцi лiта, я його вiзьму з собою. Коли поiду додому. А поки що хай ходить у дворi.

Людмилина рiшучiсть помiтно опала. Тiтонька послала допитливий погляд на курей, якi щипали травичку. Вголос роздумувала:

– Не знаю вже, як i поступити… Цей пiвень такий дурний. Захоче – i на голову людинi вилетить. Кiгтями поранить. І дзьоб у нього, наче залiзний. Не знаю, як правильно поступити… Якщо добре подумати, то вiн ще не старий.

Йому лише рiк i три мiсяцi. Доки молодi пiвники пiдростуть, то вiн курочок поводить…

Пiдiйшов тато. Тiтонька до нього:

– Хотiла, сину, впорядкувати тобi пiвня, щоб забрав iз собою. Артем, однак, дуже просить: не давайте татковi пiвника. Нехай вiн у садочку до осенi ходить.

– Правильно, залишiть пiвня. Вiн i порядок на пташиному дворi тримае, i куркам з ним веселiше. Бiльше яець зберете з гнiзд.

– Воно то так. Але ж дитину може покалiчити.

– Дитину? Артем уже парубiйко. Не жалiйте його, а давайте щодня доручення i побiльше. Вимагайте, щоб сумлiнно iх виконував.

Я затамував подих. О, мiй батько вправно, як юрист, скористався нагодою i нагадав тiтоньцi про моi обов’язки по господарству.

– З радiстю, – вiдгукнулася вона. – Уранцi поiду на роботу, а вiн i хату стерегтиме, i господарство.

– От i добре, – вирiшив за мене тато. – А ноги пiвневi розв’яжiть.

6

Прокидаюся i нiяк не второпаю: де я?

На мене згори ллеться яскраве свiтло.

Воно заповнило кiмнату i здаеться золотим. Заплющую очi. Принишк. Лежу тихо-тихо. Боюся ворухнутися. Насправдi переживаю: а раптом чудова картина зникне. Крiзь зiмкнутi повiки так само пробиваються золотi нитки променiв. Усе ж наважуюсь – i розплющую очi. Ура! Картина не змiнилася. Все помешкання заповнене золотим свiтлом.

О, який чудовий ранок. Такого чудового ранку в моему життi ще нiколи не було.

Я довго лежав i не хотiв уставати.