Змова чужих

Незадоволеним собою був Микитка: то охоронця злякався, то секретарки, то собаки он. А ще iз забобонами боротися хоче.

Сердито пирхнувши, хлопчина почав розглядати картини. Встав. Обiйшов стiл з ноутбуком.

На однiй з картин звiздар у високому ковпаку, натхненно пiднявши руку до зiрок, стояв бiля телескопу доволi антикварного вигляду. Із зоряного неба падала величезна, аж катастрофiчна, комета. Саме зображення було стилiзовано пiд середньовiчну гравюру, а звiздар обличчям був схожий на молоду Бузину. І лише за декiлька хвилин Микитка зрозумiв, що це – i не звiздар зовсiм, а й дiйсно сама звiздарка.

Микитка схилив голову набiк i краем ока помiтив якийсь рух на екранi ноутбука секретарки. На ньому значно постарiла героiня стародавньоi гравюри розмовляла з кимось, хто сидiв спиною до екрану. Звуку не було.

Серце у Микитки закалатало дуже-дуже. Але ж вiн не схарапуджена мавпа, нi? І тому, прислухавшись до тишi, що настала за дверима приймальнi, Микитка увiмкнув звук комп’ютера. Наскiльки вiн вже зрозумiв, на ноутбук виводилося зображення з камери спостереження, встановленоi в кабiнетi директорки ВАК.

– Тож, може, хоч кави вип’ете, мiстере Паблiшер? – запитувала якраз Рафлезiя Ізольдiвна у спини, обтягнутоi теплим, не за сезоном, вовняним пiджаком.

Спина якось надто вже злякано здригнулася.

– Нi, нi! – мало не закричала вона. – Нiколи! Ви чуете, нi-ко-ли, не пропонуйте менi вашоi огидноi кави!

– Гаразд, гаразд, – манiрно вигукнула директриса. – Який ви нервовий, одначе, сьогоднi, пане докторе.

– Будеш тут нервовим! – змахнув Паблiшер, довгими, немов у павука, руками. – Зайнята вами позицiя гальмуе увесь проект. Увесь, ви розумiете?

– Моя позицiя залежить тiльки вiд ваших можливостей. Я вам вже пояснила, що недофiнансування з вашого боку нашого руху…

– Гаразд, гаразд! – вигукнув вже Паблiшер. – Я ж вам сказав, що вже вiдсьогоднi грошi почнуть надходити на ваш рахунок. Але я вимагаю – чуете? вимагаю! – аби вже завтра вами була зроблена основна заява.

– Основна заява буде зроблена найближчим часом опiсля того, як я побачу грошi. І тодi, повiрте, шановний докторе, влада над свiтом буде нашою дуже скоро!

– Тс-с-с! – злякано озирнувся мiстер Паблiшер i Микитка побачив його вилицювате обличчя з хижо виступаючою уперед щелепою. Немов у ротi в нього не вмiщалися величезнi iкла, випинаючись там уперед i в боки. Нiс, навпаки, був малесенький, пiпочкою, на якiй влаштувалися такi саме малюсiнькi окуляри без оправи.