Казки

Бiдний iмператор ледве мiг дихати, йому здавалося, нiби хтось сидiв на його грудях. Вiн розплющив очi i побачив, що це – Смерть.

Вона одягла на себе золоту корону i в однiй руцi тримала iмператорську золоту шаблю, а в другiй – його пишний прапор. А навколо iз складок великих оксамитових завiс визирали дивнi голови – однi потворнi, iншi милi i ласкавi.

То були всi злi й добрi справи iмператора, що дивилися на нього тепер, коли Смерть сидiла на його серцi.

– Пам’ятаеш ти це? – шепотiли одне за одним.

– Пригадуеш ти це? – i вони розповiдали йому так багато, що пiт виступав у нього на чолi.

– Я не знав цього нiколи, – казав iмператор. – Музики! Музики! Мого великого барабана! – кричав вiн. – Я не можу слухати, що вони кажуть!

Але вони вели далi, i Смерть кивала головою на все, що вони говорили.

– Музики! Музики! – кричав iмператор. – Ти, маленька прекрасна золота пташко! Спiвай же, спiвай! Я тобi подарував стiльки золота i коштовностей, я сам почепив тобi на шию мiй золотий черевик, спiвай же, спiвай!

Але пташка мовчала, – не було нiкого, хто б завiв ii, i тому вона не спiвала, а Смерть усе дивилася своiми великими порожнiми очима; i було тихо, так жахливо тихо.

Бiля вiкна почувся раптом чудовий спiв. Це спiвав маленький живий соловейко, що сидiв на гiлцi. Вiн почув про бiду iмператора i прилетiв сюди, щоб своiми спiвами пробудити надii, втiшити його. І що бiльше вiн спiвав, то дедалi бiльше блiдли привиди, кров текла швидше й швидше в ослаблому тiлi iмператора, i навiть сама Смерть заслухалась i сказала:

– Спiвай ще, соловейку, спiвай!

– А ти вiддаси менi за це розкiшну золоту шаблю? Вiддаси менi свiй прапор? Вiддаси iмператорську корону?

І Смерть вiддавала кожен скарб за одну пiсню, а соловей усе спiвав та спiвав! Вiн спiвав про тихе кладовище, де ростуть бiлi троянди i де дихае пахощами бузок, де свiжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити.

Сум за своiм садком охопив Смерть, i вона холодним бiлим туманом полинула крiзь вiкно.

– Дякую! Дякую! – промовив iмператор.

 – О ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав зi своеi держави, а ти своiм спiвом вiдiгнала вiд мого лiжка злi привиди, вигнала з мого серця навiть Смерть. Як менi нагородити тебе?

– Ти нагородив уже мене, – вiдповiв соловей. – У тебе були сльози на очах, коли я спiвав тобi уперше: цього я не забуду нiколи. Сльози – ось найдорожча нагорода, вiд якоi радiе серце спiвця. А зараз засни, i ти встанеш знову свiжим i здоровим.