Казки

А я спiватиму для тебе.

І вiн заспiвав, а iмператор поринув у солодкий сон… Який спокiйний, цiлющий був цей сон!

Сонце свiтило у вiкно, коли вiн прокинувся мiцним i здоровим. Нiхто зi слуг ще не повернувся, бо всi думали, що вiн помер, тiльки соловей сидiв бiля нього i спiвав.

– Ти мусиш залишитись у мене назавжди, – сказав iмператор. – Ти спiватимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розiб’ю на тисячу скалок.

– Не роби цього, – заперечив соловей. – Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи ii, як берiг досi.

Я не можу жити в палацi, але дозволь менi прилiтати, коли я сам захочу. Вечорами я сидiтиму на гiлцi край твого вiкна i спiвами розважатиму тебе й навiватиму новi думки. Я спiватиму тобi про щасливих i про знедолених, спiватиму про добре i зле, про все, що дiеться навколо i що приховуеться вiд твоiх очей. Маленька спiвоча пташка лiтае далеко навколо, скрiзь: i до бiдного рибалки, i пiд дах селянина, до всiх, хто далеко вiд тебе i твого двору. Я люблю твое серце бiльше за твою корону. Я прилiтатиму i спiватиму тобi, але ти мусиш менi обiцяти одне.

– Усе! – сказав iмператор i притиснув важку вiд золота шаблю до свого серця.

– Про одне прошу тебе. Нiкому не розказуй, що ти маеш маленьку пташку, яка розповiдае тобi про все. Так буде краще!

І соловей полетiв.

Слуги зайшли подивитися на мертвого iмператора – зупинилися на порозi. А iмператор сказав:

– Доброго ранку.

Непохитний олов’яний солдатик

Жили колись двадцять п’ять олов’яних солдатикiв – двадцять п’ять рiдних братiв, бо народилися вони вiд однiеi староi олов’яноi ложки.

Рушницi в руцi, обличчя прямо, а мундири червонi з синiм – дуже гарнi!

Їх отримав хлопчик у день свого народження i одразу ж почав розставляти на столi.

Всi солдатики були подiбнi один до одного, лише двадцять п’ятий вiдрiзнявся вiд своiх братiв: у нього була тiльки одна нога. Його виливали останнiм, i олова на нього не вистачило. Але i на своiй однiй нозi вiн стояв рiвно i твердо, як решта на своiх двох. І саме йому одному з усiх i випали дивнi пригоди.

На столi, де iх поставили, було багато iнших iграшок, а найбiльше впадав у око чудовий палац з паперу. Крiзь маленькi вiкна можна було заглянути всередину залу. Перед палацом стояли маленькi дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було нiби прозоре озеро. Там плавали лебедi i вiдбивалися в цьому озерi. Усе виглядало дуже мило, але наймилiшою за все була маленька дама, яка стояла на порозi вiдчинених дверей палацу.