Казки

«Хвилi невтомно котяться одна за одною, – подумала Елiза, – i вирiвнюють найтвердiшi речi. Я теж буду невтомною. Спасибi вам за науку, свiтлi, вiчноплиннi хвилi! Серце мое каже, що колись ви вiднесете мене до моiх милих братiв!»

На водоростях, принесених хвилями на берег, лежало одинадцять бiлих лебединих пер. Елiза зiбрала iх. На них блищали краплини – роса чи сльози? Нiхто цього не знае! Вона була сама на березi, але не вiдчувала самотностi, бо море – воно вiчно мiнливе, за кiлька годин змiнилося частiше, нiж звичайне озеро протягом року.

Насувала велика чорна хмара, i море нiби казало: «І я також можу бути похмурим». Тодi дув вiтер, i хвилi вкривали море бiлим шумовинням.

Коли ж припливали рожевi хмарки, засинали вiтри – море ставало як пелюстки троянди. За мить воно вже здавалося зеленим, а потiм враз робилося бiлим.

Але хоч яким би спокiйним було море – завжди коло берега воно ледь-ледь коливалося, вода злегка пiдiймалася, як груди дитини, що спить.

Коли сонце вже хилилося до заходу, побачила Елiза, що одинадцять диких лебедiв iз золотими коронами на головах летять до берега.

Вони летiли один за одним i здавалися довгою бiлою стрiчкою.

Елiза зiйшла на пагорбок i заховалася за кущем. Лебедi спустилися недалеко вiд неi i забили своiми великими бiлими крилами.

Та щойно сховалося сонце, упало з них лебедине пiр’я i на березi опинилися одинадцять прекрасних принцiв, братiв Елiзи. Вона голосно скрикнула. Хоч вони дуже змiнилися, вона знала, вона вiдчувала, що це ii брати, i вона кинулася iх обiймати, називала iх усiх на ймення.

Брати не могли отямитися вiд щастя, коли побачили свою маленьку сестричку. Вони також пiзнали ii, хоч вона вже виросла i стала красунею.

Всi смiялися й плакали i швидко дiзнались одне вiд одного, що зробила з ними зла мачуха.

– Ми, брати, – сказав найстарший, – лiтаемо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тiльки воно сховаеться – знову приймаемо людську подобу. Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердiй землi.

Якби ми в цей час лiтали пiд хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу зi страшноi висоти. Ми живемо не тут, а по той бiк моря, в такiй же чудовiй краiнi, як i ця.

Але шлях туди далекий. Ми мусимо перелетiти велике море, i на нашому шляху немае жодного острiвця, де б ми могли переночувати. Тiльки одна маленька скеля пiдноситься з моря, така завбiльшки, що ми можемо стати на нiй, якщо щiльно притулимося один до одного.