Казки

Коли море лютуе, бризки хвиль долiтають до нас, але ми радi i цiй стрiмчастiй скелi. Там ми можемо переночувати у своiй людськiй подобi, iнакше ми не могли б вiдвiдати нашоi любоi батькiвщини, бо летiти туди треба два найдовшi днi в роцi. Лише раз на рiк ми можемо прилiтати до нашого рiдного краю.

Одинадцять днiв ми можемо залишатися тут, лiтати над великим лiсом, що оточуе наш замок, в якому ми народилися i де живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навiть дерева i кущi нам рiднi; тут, у степах, бiгають дикi конi, яких ми бачили в дитинствi, тут спiвае вугляр старовиннi пiснi, пiд якi ми танцювали малими.

Тут наша батькiвщина, сюди тягне нас, тут ми знайшли тебе, нашу маленьку любу сестричку.

Ще два днi ми можемо тут лишатися, а потiм знову доводиться летiти за море, до розкiшного, та не рiдного краю. Але як же нам бути з тобою? У нас нема нi корабля, нi човна!

– Як менi звiльнити вас вiд цих чар? – спитала сестра.

Вони проговорили цiлу нiч i тiльки трохи задрiмали перед свiтанком.

Елiза прокинулася вiд шуму лебединих крил. Брати вже знову стали лебедями, лiтали великими колами вгорi i нарештi зовсiм зникли з очей. Але наймолодший лебiдь повернувся. Вiн поклав голову iй на колiна, а вона гладила його пiр’я. Цiлий день вони були вдвох. Надвечiр повернулася решта, i, коли зайшло сонце, вони знову перетворилися на людей.

– Завтра ми летимо звiдси i повернемося лише через рiк, – сказав старший брат. – Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе смiливостi летiти з нами? В моiх руках досить сили, щоб перенести тебе через лiс.

Невже ж iх забракне, щоб перенести тебе через море на всiх наших крилах?

– Вiзьмiть мене з собою! – сказала Елiза.

Цiлу нiч вони плели сiтку з гнучкоi лози та комишу, i вона вийшла велика й мiцна. В неi поклали Елiзу, i, коли зiйшло сонце й брати стали дикими лебедями, вони схопили сiтку своiми дзьобами i знялися зi своею любою сестрою, яка ще спала, високо, аж до хмар. Сонце свiтило iй в лице, i тому один з лебедiв летiв у неi над головою, щоб затiнити ii своiми широкими крилами.

Вони були вже далеко вiд землi, коли Елiза прокинулась. Елiза думала, що вона все ще бачить сон, – так дивно було летiти в повiтрi, високо над морем. Поряд лежала гiлочка з чудовими стиглими ягодами i пучечок смачних корiнцiв – це молодший брат поклав iх бiля неi. Елiза з вдячнiстю всмiхнулася йому. Вона пiзнала його, це вiн летiв над нею i своiми крилами захищав вiд сонця.