Казки добрих сусідів. Золотоголова рибка. Вірменські народні казки

Великий жрець зупинився бiля залiзних ворiт, вiдчинив iх великим ключем i, впустивши всiх, знову замкнув замок.

Вачаган побачив перед собою храм, увiнчаний блакитним куполом, оточений маленькими келiями. Бiля цих келiй носильники склали свою поклажу, i великий жрець повiв iх у храм. У глибинi храму, поблизу вiвтаря, великий жрець на-тиснув непомiтну пружину, i стiна розсунулась надвое. За нею виднiлись новi залiзнi дверi. Великий жрець вiдкрив цi дверi i сказав:

– Увiйдiть, люди. Тут вас нагодують i дадуть роботу.

Нiхто не встиг сказати i пiвслова, як залiзнi дверi зачинились, i все огорнула темрява. Ошелешений Вачаган кинувся до дверей i з усiх сил почав стукати:

– Вiдчинiть! Вiдчинiть!

Та йому вiдповiдало лиш власне вiдлуння.

Вачаган мовчки поплентався вперед, туди, де виднiлася слабенька смужка свiтла. Решта пiшла за ним. Спiткаючись i падаючи, вони дiстались до ледве освiтленоi печери, звiдки чулися жалiбнi крики.

Назустрiч iм метнулася якась тiнь.

Вачаган випростався i голосно крикнув:

– Хто ти, людина чи диявол? Пiдiйди i скажи, де ми?

Тiнь наблизилась i, тремтячи, як лист у буремну нiч, зупинилась перед ним. Це був чоловiк з обличчям мерця. Його глибоко запалi очi свiтились голодним блиском, щоки ввалились, синi губи оголювали беззубий рот. Це був живий скелет, обтягнутий шкiрою. Заiкаючись i плачучи, цей живий труп сказав:

– Ідiть за мною, i все зрозумiете.

Вони пiшли по вузькому коридору i вийшли в iншу печеру, де такi ж голi скелети ворушилися на холоднiй землi, притискаючись один до одного, намагаючись зiгрiтись.

Провiдник повiв Вачагана далi, через таку ж печеру, де у певному порядку стояли величезнi казани i такi ж люди-тiнi метушились навколо них, помiшуючи довгими палицями якесь вариво.

Вачаган зазирнув у казан i зi страху вiдсахнувся. В казанi варилося людське м’ясо… Вiн нiчого не сказав своiм товаришам по нещастю i попрямував за провiдником.

Той привiв iх до великоi, тьмяно освiтленоi печери, де сотнi мертовно-блiдих, змучених людей вишивали, в’язали, шили. Тим же шляхом провiдник привiв iх до першоi печери i втомлено опустився на камiнь.

– Той же старець так само заманив у цi печери i нас. Я втратив лiк часу, бо тут немае нi дня, нi ночi i тiльки безкiнечною чередою тягнуться жахливi сутiнки. Знаю тiльки, що всi, хто потрапив сюди разом зi мною, – загинули.