Казки добрих сусідів. Караванбаші. Туркменські народні казки

Верблюдиця кинулася ii наздоганяти, але так i не наздогнала.

Тодi верблюдиця сказала:

– Стань чорним каменем, моя дитино! – i зачарувала свое верблюжа.

Кажуть, що отак чорним каменем, воно, бiдолашне, i нинi ще стоiть на шляху до Мекки!

Про кого тепер послухати новини? Послухайте про Ак-Памик.

Ак-Памик повернулася до своеi печери, зiбрали кiстки братiв, розклала як треба i полила молоком верблюдицi Ак-Маi. Брати, позiхаючи i чхаючи, пiднялися.

– Ох, довго ж ми спали! – сказали вони.

– Якби не я – ви спали б до дня воскресiння з мертвих, – промовила Ак-Памик i потiм розповiла по порядку все, що сталося.

– Дуже тобi дякуемо, дорога сестро! – сказали брати.

А потiм Ак-Памик закип’ятила чай i покликала братiв:

– Сiдайте, пийте!

Так семеро братiв зажили знову, проводячи своi днi у полюваннi. Кожен з них взяв собi дружину i влаштував бенкет. Брати продовжували любили сестру, як i ранiше, але iхнi дружини незлюбили Ак-Памик.

– Нас так не люблять, як ii, – говорили дружини.

 – Давайте-но що-небудь придумаемо.

Але дружина наймолодшого брата Ак-Памик сказала:

– Нi, я не згодна. Ак-Памик мене дуже любить, i я ii теж дуже люблю.

Тодi iншi дружини сказали:

– Іди геть! Не хочеш дiяти з нами заодно – тодi не заважай! А будеш заважати – загинеш!

Злякалася нещасна i нiкому не сказала нi слова. А шiсть дружин зачаклували Ак-Памик i зробили ii нiмою. День за днем Ак-Памик чахла.

– Мила сестро, що з тобою? – з тривогою запитували ii брати.

Та Ак-Памик нiчого не могла вiдповiсти. Тодi одна з дружин сказала:

– Не запитуйте у неi, що з нею. Це я знаю.

– Якщо знаеш, то скажи нам, щоб i ми знали, – попросили брати.

– Ак-Памик потрiбен чоловiк, ii сердечко зайняти потрiбно, – вiдповiла вона.

– Що ж, вiддамо ii за того, хто iй сподобаеться, – сказали брати.

А жiнка тут i каже:

– Посадiть ii на верблюда i вiдправте в степ. Хто iй сподобаеться, за того вона й вийде.

Брати всадовили Ак-Памик на верблюда i пустили його в степ.

Ак-Памик iхала в задумi. У той час були в дорозi син падишаха i син вiзира. Дивляться вони – чорнiе щось удалинi. Тодi син падишаха сказав:

– У того чорного, що виднiеться, я беру собi верх.

– А я вiзьму низ, – сказав син вiзира.

Пiд’iхали вони i бачать – на верблюдi сидить дiвчина.

– Ти людина чи дух? – запитали вони у дiвчини.

Але та не зронила нi звуку.

– Звiдки i куди iдеш? – запитали вони.

Вiдповiдi не було.