Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки

Бачить – набрала стара бабця яець i зводить з них вежу. Розкладе, пiднiме трохи над землею, падае вежа, б’ються яйця. А бабця знову збирае лишок i вежу будуе.

Пiдiйшов здивований хлiбороб, запитуе:

– Що це ти, матiнко, робиш? Де це бачено, щоб iз яець вежу зводити, i кому це вдалося?

– Іди, повернешся, розкажу, – каже стара.

Пiшов далi зять Сонця за своiм яблуком.

Іде, бачить – сидить старенька бiля тоне[1 - Тоне – глиняна пiч, врита у землю (мае вигляд колодязя, але глибиною не бiльше двох метрiв).

На днi ii розводять вогонь. Пекар звiшуеться у неi головою i, тримаючись однiею рукою за край, прикрiпляе тiсто до розпечених стiнок.]. Посадить в тоне бiлий, як вата, хлiб, а виймае чорний, як земля. Здивувався, запитуе:

– Чому ти бiлий хлiб кладеш, а чорний виймаеш?

– Туди прямуючих багато бачила, а назад – жодного, – сказала стара, – повернешся – розкажу.

Поминув i ii зять Сонця. Йде далi, дивиться – перекинувся чоловiк мостом через урвище, усi по ньому ходять, топчуть його ногами.

– Що з тобою? Чому лежиш тут мостом? – запитуе орач.

– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав чоловiк, – повернешся – розкажу.

Уже далi на шляху Сонцевий зять нiкого не зустрiв. Дiйшов до царевоi матерi i каже:

– Ваш син велiв повернути йому перстень, який ви забрали iз собою.

Вiддала йому царева мати перстень i сказала:

– Вiзьми, вiддай моему синовi i скажи йому вiд мене: «Будь ти проклятий за те, що i тут не даеш менi спокою i тривожиш мене, хай твоi радники тебе з’iдять!»

Запитав потiм Сонцевий зять:

– Бачив я по дорозi оленя, роги у нього до неба доросли, ледве носить iх, чи не навчите, як допомогти йому?

Сказала вона:

– Хай нап’еться олень травневоi води, легше йому стане.

Подякував хлiбороб, взяв перстень i пiшов.

Дiйшов до того мiсця, де чоловiк мостом лежить, i сказав йому той:

– Я у своему життi сторожив один мiст. Нiкого не пропускав по тому мосту без плати. Тепер за це страждаю.

Дiйшов Сонцевий зять до староi, що пекла хлiб, сказала вона:

– Я у тому життi була така жадiбна, що як почну пекти хлiб i побачу, що йде жебрак чи який подорожнiй голодний, так навмисне повисну головою в тоне, заледве очi собi не випалю, тiльки щоб не пожалiти iх, хлiба не дати.

Тепер мучусь, – який бiлий хлiб не посаджу, вiн чорною землею стае.

Дiйшов орач до староi, що вежу iз яець будувала. Сказала вона:

– Я у тому життi яйця крала, тепер те вiдбуваю.