Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки

Ще через деякий час дiйшов хлiбороб до чоловiка i жiнки, якi не помiщалися на шкурi буйвола. Сказали вони:

– Ми у тому життi не любили один одного, свiт нам був тiсний, ось i тут ненавидимо одне одного, а розлучитися не можемо.

Далi по дорозi дiйшов до чоловiка i жiнки, якi на одному топорищi помiстилися, мовили вони:

– Ми i там любили одне одного, i тут ладимо. Люблячим чоловiковi i жiнцi скрiзь добре, i топорища iм стане, аби тiльки не розлучитися, не втратити пару.

Дiйшов Сонцевий зять до бика, який на квiтучому лузi з голоду помирав.

Сказав бик:

– Погано служив я своему господаревi, нiякоi користi вiд мене не було йому, ось за це i страждаю.

Далi дiйшов Сонцевий зять до бика, який на голiй скелi ситий i товстий стояв. Сказав бик:

– Я вiрно служив своему господаревi i з биками парно дружно тягнув ярмо, не пiдводив iх, за те у тому життi менi добре жилося, господар добром платив, i тут, хоч i не iм нiчого, а ситий.

Дiстався орач до мiсця, де олень рогами небо пiдпирав, навчив його випити травневоi води, вiдпали у оленя роги.

Прийшов Сонцевий зять до царя, принiс йому перстень вiд матерi, а з ним i прокляття.

Тiеi ж митi перекинувся цар зайцем, а його радники – вовками неситими, вмить роздерли вовки зайця-царя.

Усе царське майно дiсталося Сонцевому зятю i його дружинi – Сонцевiй донi.

Нацацеркiя

Було таке чи й не було, а жила собi вдова. Своiх дiтей не мала, а годувала чоловiкового брата – ледачого та товстого. Нiчого той ледацюга не робив, лиш сидiв коло печi та трiскою попiл ворушив, через що й прозвали його Нацацеркiя[2 - Нацацеркiя – букв.

: той, хто порпаеться в попелi.]. Щодня говорила йому невiстка:

– Дiвере, а встань-но, та пройдися сюди-туди, та щось зроби – може, заробиш якусь копiйку, бо я вже сили не маю тебе годувати!

Тiльки дарма! Як сидiв Нацацеркiя коло печi, так i сидить – тiльки попiл ворушить. Нiяк його не можна за порiг випхати.

А це якось виманили його з хати на Великдень. Коли ж повернувся Нацацеркiя додому, невiстка зачинила дверi й не впустила його в хату.

Чекав Нацацеркiя, чекав, а тодi попросив на дорогу грудку попелу, шило та головку молодого сиру й вирушив у дорогу.

Довго мандрував Нацацеркiя по свiтах i прибився якось до великоi рiчки. Аж бачить: на другому березi рiчки припав до води дев та так жадiбно п’е, що нiчого не помiчае. Злякався Нацацеркiя, як побачив дева, але що мав робити? Назад iти? Побачить дев. Вперед iти – знову побачить. Ото й надумався йти вперед.