Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки

– Нi, спочатку розрахуйтесь зi мною! – наполягав Жбан-Силач.

– От упертий! Будь по-твоему! – розсердився бай. – Заплачу тобi за твiй труд i йди собi.

Почав сипати бай зерно в горло Жбана-Силача. Сипав вiн, сипав, всю пшеницю з току висипав у жбан, а вiн усе ще не наповнився.

Бай схопився за голову.

– Жбан неповний, наповнiть його, – сказав Жбан-Силач.

– Ох, – забiдкався бай, – я все зерно зiбрав з току, а ти не наповнився. Ти не жбан, а якийсь шайтан. Увесь урожай в тебе зсипав.

Сказав так бай i пiшов.

Жбан-Силач тiльки крикнув йому вслiд: «Добре, нехай i не повний, я й цим задоволений!» – i пiшов додому.

– Мамо, – сказав вiн, – нехай батько пiднiметься на дах i зробить в ньому дiрку.

– Що ти принiс, синку? – запитала мати.

Жбан-Силач вiдповiв:

– Пшеницю принiс.

– Насип свою пшеницю он в ту дерев’яну миску, скiльки ж може помiститися в цьому жбанi?

– У мисцi не помiститься, – заперечив Жбан-Силач. – Я ж прошу: зробiть отвiр в даху, i я наповню всю кiмнату зерном.

Батько пiднявся на дах i зробив у ньому дiру. Жбан-Силач давай сипати пшеницю. Кiмната наповнилась зерном.

Так старий i стара досягли своiх бажань.

* * *

Повiтряний палац

Давно це було. Жив на свiтi один жорстокий падишах. Яких тiльки злочинiв вiн не вчиняв!

Покликав падишах до себе вiзира i каже:

– Знайди менi зодчого. Хочу, щоб вiн менi збудував повiтряний палац, та такий, щоб дах його не зачiпав неба, а низ не торкався землi. І щоб вiн був прозорiшим вiд повiтря, яскравiшим за сонце i прекраснiшим вiд зiрок.

Добре розумiв вiзир всю безглуздiсть бажання падишаха, та робити було нiчого: наказ е наказ, спробуй не виконай його, i тодi голова з плечей. Надiв вiзир драний халат, узяв у руки цiпок i пiшов шукати такого зодчого, який зумiв би збудувати шаховi повiтряний палац. Довго ходив вiзир по краiнi, стомився, змучився, та жоден зодчий i слухати його не хотiв. Тiльки смiялись вони й говорили: «Хiба мислимо побудувати повiтряний палац?» У вiдчаi вiзир боявся повернутися – там чекала його неминуча смерть.

Ледве живий, з пораненими ногами, дiстався вiн далекого мiста, де жив вiдомий далеко за межами краiни зодчий. Прийшов до нього вiзир, упав до його нiг.

– Що ти робиш? Устань! – скрикнув зодчий. Та вiзир залишився лежати в пилюцi.

– Я не встану до тих пiр, доки ти менi, о, великий зодчий, не пообiцяеш виконати мое прохання.

– Яке ж твое прохання? – запитав зодчий.