Коли ще звірі говорили

Мабуть, твоя правда. Але стiй! Давай будемо змагатись. Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде справжнiй цар.

– Добре, нехай i так! – промовив Осел, i з тим вони розiйшлись.

Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звiра – за годину мав уже п'ять чи шiсть штук.

А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть вiдкинув, очi зажмурив, язик висолопив – кожен сказав би: згинув та й згинув.

А понад поляною все яструби лiтають, ворони, канi, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далi бачать, що не рухаеться, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очi. А Осел нiчого, тiльки коли якийсь птах дуже близько пiдлiзе, а вiн клац його зубами або стук його ногою, вб'е та й сховае пiд себе, та так хитро, що iншi й не бачать; не минуло й години, а вiн уже надушив iх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як зареве, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.

– Ну, що, – каже до Осла й показуе йому свою здобич, – бачиш, скiльки я наполював?

– Ну, та й дурний же ти, Леве, – каже Осел i копнув його звiрiв ногою. – Таких звiрiв я мiг би наловити зо двi копи. Та чого вони вартi! А ти подивись на моiх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану, спробуй ти!

– Нi, я такоi штуки не втну, – вiдповiв Лев.

 – Аж тепер бачу насправдi, що ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з тобою!

– А бачиш! – промовив Осел. – Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого вiд себе, то що тодi буде? От i тепер я мiг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зi злоi волi. Йди ж тепер i шануйся на другий раз!

І Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбравши хвiст, немовби хто вилив на нього бочку холодноi води.

Чи близько, чи далеко, зустрiчае в лiсi Вовчика-братика.

– Здоровi були, найяснiший царю! – каже Вовк i низенько кланяеться.

– Ет, iди, не смiйся з мене! – каже сумно Лев. – Який я тобi цар?

– Як-то? – скрикнув Вовк. – Хто ж би посмiв iнакше сказати?

– Мовчи, братику, – пошепки говорить до нього Лев. – Тут недалеко е справжнiй цар. Як почуе, буде бiда i тобi, й менi.

– Справжнiй цар? – здивувався Вовк.