Лицар Зоряного Часу

З них утворювалися чудернацькi вiзерунки, мозаiчнi орнаменти i за кiлька хвилин хлопчик один опинився в овальнiй кiмнатi, що була чарiвно розмальована кольоровою смальтою та бурштином.

Кiмната мала трое дверей.

Рiзьблення на дверях було настiльки майстерним, що зображення жили i дихали невловимим рухом вiчностi. З одних дверей на хлопчика дивився грiзним диким поглядом лев. Лев задоволено смiявся, оскалюючи небезпечнi зуби, його грива важливо колихалась. Своею лапою лев притискав до землi блискучий гострий меч.

Із других дверей на хлопчика крадькома поглядала юна красуня серед квiтiв. Красуня була у повiтряних сукнях, на якi iскристими хвилястими патьочками лягали пасма русявого волосся. Дiвчина нiжно гладила рукою лякливого кролика, який вибирав стеблинки травички, постiйно жував i час вiд часу здригався, озираючись довкола.

На третiх дверях лiтали птахи i зорi. З глибини зоряно-пташиного хаосу хлопчика пронизував спокiйний погляд велетенського слона, який перекидав навколо себе зорi, неначе жонглер у цирку.

Птахи йому в цьому допомагали.

І головне, коли хлопчик ставав обличчям до одних дверей, двое iнших ззаду, неначе руками, манили i притягували до себе. В якi дверi наважитись iти?

На мить страх i тривога знову заволодiли його маленьким серцем. Куди ж подiвся добрий i мудрий король, адже вiн так i не встиг йому подякувати як слiд? Але враз хлопчик згадав про свою мрiю i про те, що король Часу вибрав саме його! Треба не розчарувати свого наставника!

«Якi ж дверi обрати? – подумав Квiтка.

 – Першi – то, мабуть, влада i сила, другi – кохання i земнi радощi, а третi – то i е вихiд у ту зоряну краiну, де королева-Доля ховае скриню iз сiмома талантами!»

Тодi вiн зробив перший крок i вiдчув, як повiтря нiби розтягуе його з усiх бокiв. Вiн знав, що йому треба саме в тi дверi, але десь глибоко в душi все ж сумнiвався. Хлопчик глянув на чарiвний компас. Так, вiн показував саме цей напрямок, бо туди його тягнуло серце!

«Треба iти швидше!» – подумалось йому.

«Постривай! Поговори зi мною, прекрасний юначе!» – звучав за спиною нiжний голос юноi красунi. «Який же я юнак? – подумав Квiтка. – Це все пiдступна Вiдьма Бажань дражнить мою уяву!» Слова прекрасноi дiви ставали невагомим рожевим мереживом, що розходилося по кiмнатi, перетворюючись на аромати лiлей i конвалiй. На мить голос дiвчини затихав, i крiзь нього прорiзувалося грiзне самовпевнене рикання золотого лева.