Лісові оповідки

Як Мазунчик з Рудим Хвостиком i Мекекою бiгали наввипередки?

У лiжечку, сплетеному з духмяних трав, солодко спить заяче маля. З вiдчиненого вiконця долинуло: «Ме-ке-ке!».

Сонько зiрвався з лiжка. Забився у куток i тремтiв вiд страху.

– Ме-ке-ке! – долинуло знову.

Із-за фiранки вистромилася кошлата голова з вишкiреними рiдкими зубами.

Зайча впiзнало товариша. Вибiгло зi схованки. Радо гукало:

– Привiт, Мекеко.

За вiконцем тупцювало плямисте козеня. Воно ввiчливо привiталося:

– Доброго дня, Мазю.

На пiдвiконня викараскалося бiлченя зi смугастим хвостиком. Звали його чомусь Рудим Хвостиком. Бiлченя стало стовпчиком i писнуло:

– Мазунчику, ходiмо на Маленьку поляну.

Зайча кинулося до порога. Однак зачепилося за лiжечко i впало.

– Де ти там? – гукали друзi знадвору. – Хутчiше виходь.

Зайча пхинькало:

– Менi потрiбно ще лiжечко застелити. Зачекайте.

У вiкнi знову з’явилася кошлата голова з вишкiреними рiдкими зубами. На пiдвiконнi стовпчиком стояв Рудий Хвостик.

– Ме-ке-ке! – щиро дивувалося козеня. – Я сплю у лiщинi. Нiколи не прибираю за собою.

Бiлченя так само щиро дивувалося.

– У нашому дуплi пораеться матуся. Я нiчого не роблю. Я ще маленький.

– Ми маленькi. А маленькi не працюють. Маленькi бавляться, – авторитетно сказало козеня.

Зайча мiркувало вголос, приклавши пальчика до рота:

– Я найменший у родинi Прудколапого татка. Значить, повинен бавитися.

З легким серцем Мазунчик вибiг iз хатки.

Маленька галявина купалася у золотавому свiтлi.

Мазунчик iз задоволенням скуб яскраво-зелену, вмиту росою, траву. Мекека пасся неподалiк. А Рудий Хвостик знайшов боровик i гриз його, забравшись на пеньок.

Над друзями пролiтали заклопотанi пташки. Вони носили у дзьобиках черв’ячкiв для своiх малят. А ще гули бджоли, перелiтаючи з квiтки на квiтку.

Мазунчик запитав друзiв:

– Де iжаки, зайцi, кабани з поросятками?

Рудий Хвостик йому пояснив:

– Пiшли до лiсу.

Збирають там ягоди, сушать на зиму траву. Моя матуся збирае гриби i настромлюе iх на гiлочки. Я теж iй допомагав. Але працювати нудно. Тому я вiд матусi втiк.

Козеня мекнуло:

– Добре, що iх нема. Нiхто не гримае на нас i не заважае бiгати. Хлопцi, давайте влаштуемо змагання. Будемо бiгати наввипередки.

Бiлченя жбурнуло боровик. Майнуло смугастим хвостиком i з усiх нiг побiгло через галявину.

– Ме-е-е! – сердився Мекека. – Так нечесно.