Марія (Український)

Марiя, намагаючись приховати свое здивування, вiдповiла майже нечутним голосом:

–Такi лiлii ростуть тiльки в горах.

У цей момент я помiтив добру посмiшку на вустах Емми.

–А хто iх прислав? -запитав батько.

Розгубленiсть Марii була вже помiтною. Я подивився на неi, i вона, мабуть, побачила в моiх очах щось нове i пiдбадьорливе, бо вiдповiла з твердiшим акцентом:

–Єфрем кинув деякi з них у сад, i нам здалося, що, будучи такими рiдкiсними, шкода, що вони загубляться: це один з них.

Марiе, – сказав я, – якби я знав, що цi квiти такi цiннi, то зберiг би iх для тебе; але вони не такi гарнi, як тi, що щодня стоять у вазi на моему столi.

Вона зрозумiла причину мого обурення, i ii погляд сказав менi про це так ясно, що я злякався, що калатання мого серця може бути почуте.

Того вечора, коли сiм'я виходила з салону, Марiя сидiла поруч зi мною. Пiсля довгих вагань я нарештi сказала iй голосом, який видавав моi емоцii: "Марiе, вони були для тебе, але я не змогла знайти твоi".

Вона заiкнулася, вибачаючись, коли, перечепившись через мою руку на диванi, я вхопив ii рухом, який не пiддавався моему контролю. Вона замовкла. Їi очi здивовано подивилися на мене i вiдiрвалися вiд моiх. Вiльною рукою занепокоено провiв по лобi i схилив на нього голову, зануривши голу руку в найближчу подушку. Нарештi, намагаючись розiрвати подвiйний зв'язок матерii i душi, який в таку мить об'еднав нас, вона пiдвелася на ноги i, нiби завершуючи розпочатi роздуми, сказала менi так тихо, що я ледве почув: "Тодi… я буду збирати найкрасивiшi квiти кожного дня", – i зникла.

Душi, подiбнi до душi Марii, не знають земноi мови любовi; але вони тремтять вiд першоi ласки того, кого люблять, як мак у лiсi пiд крилом вiтрiв.

Я щойно зiзнався Марii в коханнi; вона заохотила мене зiзнатися iй у цьому, принизивши себе, як раба, щоб зiрвати цi квiти. Я iз захопленням повторював ii останнi слова; ii голос все ще шепотiв менi на вухо: "Тодi я буду щодня зривати найкрасивiшi квiти".

Роздiл XII

Мiсяць, який щойно зiйшов повним i великим пiд глибоким небом над високими гребенями гiр, освiтлював схили джунглiв, подекуди побiлiлi вiд верхiвок ярумосiв, срiблячи пiну потокiв i розливаючи свою меланхолiйну яснiсть на дно долини. Рослини видихали своi найнiжнiшi i найтаемничiшi аромати. Ця тиша, яку переривало лише дзюрчання рiчки, була як нiколи приемною для моеi душi.