Мацюсеві пригоди

Вiн сказав:

– Через мiсяць я напишу Фелековi першого листа.

І, незважаючи нi на що, вiн так старанно вчився, що за мiсяць лист до Фелека був складений без сторонньоi допомоги.

«Любий Фелеку, – писав Мацюсь. – Я вже давно дивлюся, як ви весело граетесь у дворi. Я теж хотiв би гратися з вами. Але я король i тому не можу. Ти менi дуже подобаешся. Напиши, хто ти, бо я хочу з тобою познайомитись. Якщо твiй батько вiйськовий, то, може, тобi дозволять iнодi приходити в королiвський сад.

    Мацюсь – король».

Серце в Мацюся калатало, коли вiн покликав до гратiв саду Фелека й передав йому свого листа. І ще дужче билося його серце, коли другого дня в такий же спосiб вiн одержав вiдповiдь.

«Королю, – писав Фелек, – мiй батько – взводний командир придворноi варти, вiйськовий, i я дуже хочу потрапити у королiвський сад. Я тобi, королю, вiрний i готовий пiти за тебе у вогонь i воду, захищати тебе до останньоi краплi кровi. Коли тобi знадобиться моя допомога, тiльки свисни, i я з’явлюся на перший поклик.

    Фелек».

Мацюсь поклав того листа пiд книжки, аж на дно шухляди, i негайно почав учитися свистiти. Вiн був обережний, боявся зрадити себе. Якщо вимагати, щоб Фелека впустили в сад, то зразу ж почнуться наради: а нащо, а звiдки Мацюсь знае, як його звуть, а де вони познайомилися? А що буде, коли мiнiстри про все випитають i, зрештою, не дозволять? Син взводного. Хоч би поручика! Синовi офiцера, може, й дозволили б, а тут, мабуть, не згодяться. «Треба ще зачекати, – вирiшив Мацюсь.

Не так-то вже й легко навчитися свистiти, коли нема нiкого, хто б мiг показати, як це робиться. Але в Мацюся була сильна воля, i вiн навчився. І свиснув. Свиснув тiльки так, на пробу, щоб переконатися, чи вмiе. Та як же вiн здивувався, коли за хвилину перед ним став – витягнутий, мов струна, – Фелек, власною персоною.

– Як ти сюди потрапив?

– Перелiз через грати.

У королiвському саду росли густi кущi малини. В них i заховався король Мацюсь зi своiм приятелем, щоб порадитися, як iм бути далi.

Роздiл четвертий

– Слухай, Фелеку, я дуже нещасливий король. Вiдтодi, як навчився писати, я пiдписую всi папери. Вважаеться, що правлю цiлою державою, а насправдi я роблю те, що менi наказують. А наказують менi робити найнуднiшi речi й забороняють усе приемне.

– А хто ж вашiй величностi забороняе й наказуе?

– Мiнiстри, – вiдповiв Мацюсь. – Коли був живий тато, я робив те, що наказував вiн.