Мацюсеві пригоди

Коли ж хто-небудь закомизиться i схоче притримати дозвiл до закiнчення цiеi тяганини – прощай, любий коньяче, на мiсяць, а може, й на довше.

Розгнiваний вихователь налив королю чарку риб’ячого жиру й на п’ять секунд ранiше, нiж передбачав регламент, дав Мацюсевi знак вкладатися спати.

Роздiл шостий

– Томеку, ти тут?

– Тут. Це ти, Фелеку?

– Я. Хай йому чорт, темно, ще десь наскочимо на варту.

Мацюсевi насилу вдалося вилiзти на дерево, з дерева на огорожу, а з огорожi сплигнути на землю.

– Король, а незграбний, як та баба, – пробурмотiв Фелек, коли Мацюсь з невеличкоi висоти гепнувся на землю й здалеку пролунав крик вартового: «Хто там?»

– Не озивайся, – шепнув Фелек.

Падаючи на землю, Мацюсь подряпав собi шкiру на руцi: дiстав першу рану на цiй вiйнi.

Друзi, крадучись, майнули через дорогу до рову, а там, повзучи на животi, пiд самiсiньким носом у варти, дiсталися тополиноi алеi, яка вела до казарм; обминули з правого боку казарми, орiентуючись на свiтло великоi електричноi лампи казарменоi в’язницi, далi перебiгли мiсток i вже прямою дорогою рушили до центрального вiйськового вокзалу.

Те, що побачив там Мацюсь, нагадало йому оповiдi про давнi часи. Так, це був табiр. Усюди, куди оком не кинь, палали багаття, а бiля них солдати варили чай, розмовляли або спали.

Мацюся не дивувало, з яким знанням справи Фелек вiв його найкоротшою дорогою до свого загону. Мацюсь гадав, що всi хлопчики-некоролi – такi ж, як Фелек. Одначе Фелек був винятком навiть серед дуже вiдважних.

У колотнечi, коли щогодини новий ещелон привозив солдатiв, коли загони весь час мiняли мiсце, то наближаючись до колii, то вибираючи зручнiшу мiсцину для постою, заблудитися було зовсiм не важко. І навiть Фелек кiлька разiв нерiшуче спинявся. Вiн був тут удень, але вiдтодi багато що змiнилося. Кiлька годин тому стояли тут гармати, зараз iх уже забрали. А тим часом прибув польовий шпиталь. Сапери перейшли аж до насипу, а iхне мiсце зайняли телеграфiсти. Частину табору освiтлювали великi рефлектори, а частина танула в нiчнiй темрявi. Як на. лихо, почався дощ, i, оскiльки траву було зовсiм витолочено, ноги грузли в липкому багнi.

Мацюсь не наважувався анi на хвильку затриматись, щоб звести подих, бо боявся загубити Фелека. А той не йшов, а бiг, розштовхуючи солдатiв, що в свою чергу штовхали його.

– Менi здаеться, наче це десь тут, – озвався раптом Фелек, озираючись навколо примруженими очима. Нараз погляд його спинився на Мацюсевi.