Мацюсеві пригоди

Але Мацюсiв загiн ховався в окопах, а ворог сунув через вiдкрите поле. Кулi атакуючих перелiтали за окопи, над самiсiнькими головами солдатiв, i чути було лише iхне дзижчання та посвистування, тодi як тi, що атакували, гинули на очах вiд влучних куль Мацюсевих солдатiв.

Тепер Мацюсь зрозумiв, що справедливо сердився вчора полковник саперiв, i зрозумiв, що на вiйнi кожний наказ мае бути виконаний швидко й без зайвоi балаканини. Звiсно, цивiльнi можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а вiйськовий знае лише одно: наказ мае бути виконано негайно й точно.

Вперед – то вперед, в тил – то в тил, копати – то копати.

Бiй тривав цiлий день. Нарештi ворог зрозумiв, що нiчого не вдiе, бо тiльки втрачае людей, а пiдiйти до супротивника не може – заважають дротянi огорожi. Отож ворог вiдступив i вирiшив окопатися. Та одне дiло копати спокiйно, коли нiщо не заважае, i зовсiм iнше – копати пiд вогнем, коли звiдусiль падають кулi.

Вночi щохвилини злiтали в небо ракети, освiтлюючи все навколо, i хоч стрiлянина трохи вщухла – змученi солдати по черзi спали, – бiй все одно тривав.

– Ми не здалися, – казали задоволенi солдати.

– Ми не здалися, – повiдомив поручик по телефону в штаб – до них уже встигли пiдвести телефон.

Яке ж було здивування й гнiв у солдатiв, коли назавтра протелефонували з штабу наказ вiдступати.

– Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.

Якби Мацюсь був поручиком, вiн нiзащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка.

Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б’ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стрiляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут дiеться? Була хвилина, коли Мацюсь хотiв крикнути: «Я король Мацюсь! Нехай полковник наказуе, що хоче, а я не дозволяю вiдступати! Король старший за полковника». І якщо вiн не зробив цього, то тiльки тому, що не був певний, чи йому повiрять, чи не кепкуватимуть.

Так Мацюсь удруге переконався, що в армii дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.

Прикро було кидати викопанi з такими труднощами окопи, залишати частину запасiв хлiба, цукру та солонини. А ще прикрiше повертатися через село, де здивованi жителi запитували:

– Чого ви тiкаете?

Вже в дорозi iх наздогнав кiнний вiстовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без вiдпочинку. Легко сказати: без вiдпочинку.