Мацюсеві пригоди

Пiсля двох безсонних ночей, коли одну нiч копали, а другу билися, йти без вiдпочинку не можна. Та й провiзii в них мало, i всi до того ж ще сердитi й засмученi. Вперед iдеш завжди охоче, напружуеш останнi сили i мчиш, а повертатися, та ще й з примусу, – тут сили вичерпуються швидко.

Ідуть, iдуть, iдуть, iдуть. Аж раптом обабiч пострiли, лiворуч i праворуч.

– Все ясно! – крикнув поручик. – Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував вiдступати швидко. Нас могли взяти в полон.

– Гарна iсторiя, тепер нам треба прориватися, – сердито сказав один солдат.

Ох, як було важко! Тепер ворог сидiв у окопах i стрiляв з обох бокiв, а вони мусили тiкати.

Роздiл десятий

Тепер Мацюсь зрозумiв, чому на засiданнi ради мiнiстрiв говорили про чоботи, про овес для коней та про сухарi. Якби в солдатiв не лишилося в мiшках сухарiв, то довелось би померти з голоду, бо три днi вони гризли тiльки сухарi. Спали по черзi, лише по кiлька годин.

А ноги в кожного були такi стертi, що кров аж булькала в чоботях. Тихо, мов тiнi, пробиралися вони лiсами, а поручик раз у раз дивився на карту, чи нема десь поблизу байрака або чагарника, щоб сховатися. Часто з’являлися ворожi розвiдники: подивитись, куди вони тiкають, i переказати своiм, як лiпше iх переслiдувати.

Коли б ви бачили Мацюся! Вiн висох за цi днi, мов трiска, згорбився i став ще меншим. Багато солдатiв покидали карабiни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальцiв.

Як можна за кiлька днiв стiльки пережити!

«Татусю, татусю, – думав Мацюсь, – о, як важко бути королем, який веде вiйну. Легко було сказати: «А ми не боiмося, я здобуду над вами перемогу, як мiй великий прадiд». Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тодi легковажним малюком. Думав тiльки про те, як на бiлому конi залишатиму столицю, а народ кидатиме квiти пiд копита мого коня. І зовсiм не думав, скiльки людей загине».

А люди падали вiд куль, i, можливо, Мацюсь тiльки тому вцiлiв, що був маленький.

Ох, як же вони зрадiли, коли нарештi зустрiли своi вiйська. І не тiльки вiйська, а й готовi, виритi окопи.

«А тепер будуть з нас глузувати», – подумав Мацюсь.

Проте скоро вiн пересвiдчився, що навiть на вiйнi iснуе справедливiсть. Коли солдати виспалися й пообiдали в окопах, iм наказали вiдiйти в резерв. Новi бiйцi зайняли окопи й почали стрiляти, а вони пройшли ще п’ять верст у тил – i там розташувалися в невеличкому мiстечку.