Мацюсеві пригоди

Там, на площi, iх зустрiв полковник саперiв, але тепер вiн зовсiм не сердивсь, а лише сказав:

– Ну, що, хлопцi, зрозумiли, для чого потрiбнi окопи?

О, ще й як зрозумiли!

Солдатiв, котрi кинули своi карабiни, вiддiлили вiд тих, що повернулися з карабiнами. І до цих останнiх генерал звернувся з такою промовою:

– Честь вам за те, що зберегли зброю. Справжнi героi пiзнаються не в успiхах, а в поразцi. Погляньте, й цi два малюки тут! – вигукнув раптом генерал. – Хай живуть хоробрi брати Валигора та Вирвидуб!

Вiдтодi Фелек став Валигорою, а Мацюсь – Вирвидубом.

І вже iнакше iх не називали:

– Гей, Валигоро, принеси-но води!

– Гей, Вирвидубе, пiдкинь-но дрiвець у вогонь!

І загiн полюбив своiх вихованцiв.

Тут на вiдпочинку солдати дiзналися, що вiйськовий мiнiстр посварився з головнокомандуючим i лише король Мацюсь iх помирив. Мацюсь нiчого не знав про ляльку, яка замiнила його в столицi, й страшенно дивувався, що говорили так, нiби вiн був удома. Мацюсь був ще дуже молодим королем i не знав, що таке дипломатiя.

Спочили, пiдгодувалися солдати – й засiли в окопах. І розпочалася так звана позицiйна вiйна. Тiльки час од часу, коли солдатам ставало дуже нудно, йшли в атаку – то вони, то ворожа сторона, – i тодi тi чи тi просувалися на кiлька верст або вперед, або назад.

Солдати ходили по окопах, грали, спiвали, рiзалися в карти, а Мацюсь старанно вчився. Вчив його поручик, якому знiчев’я теж було нудно. Поставить уранцi вартових пильнувати, чи не йде ворог в атаку, подзвонить у штаб, що все гаразд, i цiлiсiнький день потiм не мае чого робити.

Отож поручик i заходився навчати маленького Вирвидуба.

Чудовi це були уроки. Сидить Мацюсь в окопi i вчить географiю. Спiвають жайворонки, тiльки часом десь пролунае пострiл. Тихо й приемно. Та раптом – наче собаки завили! Починаеться! Це маленькi польовi гармати. А тут: бах-бах – як гавкне велика гармата. І завируе! Карабiни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, i раз у раз: бац-бац, бах-бах!

Так тривае пiвгодини – годину.

Інодi снаряд влучить в окоп i вибухне – пiдкосить кiлькох чоловiк, кiлькох покалiчить. Але солдати вже звикли до цього. Подивляться й тiльки зауважать:

– Шкода, добрий був хлопець!

– Царство йому небесне, – перехреститься котрийсь.

Лiкар огляне поранених i вночi вiдiшле до польового шпиталю. Ну що ж, вiйна.

Не уникнув рани й Мацюсь. Прикро йому було йти до шпиталю. Така маленька рана, навiть кiстку не зачепило. Та лiкар був невблаганний.