Митькозавр iз Юрківки

Сонце пробивалося крiзь верховiття, спiвали пташки, у повiтрi танцювали метелики. Толябун уже був вiдкрив пащу, щоб заревти на весь лiс, – його все те страшенно роздратувало, – коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиiсь кроки i неголосний хриплий спiв:

Через те, що без води

І не туди, i не сюди.

– Ану-ну, побачимо, хто то такий, – мовив до себе Толябун i, закривши пащу, визирнув iз заростiв.

Стежкою сунув Вовчисько у ковбойцi iз закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на головi.

Вiн пхав поперед себе вiзок. На вiзку лежала бочка.

«Ти ба!» – здивувався лев i, зачекавши, поки Вовк проiде, гаркнув йому в спину:

– Грр!

– Ой! – зойкнув Вовк i гепнувся на землю. Із перехиленоi бочки на штани йому хлюпнула вода.

– Здоров, братику! – крикнув лев, виходячи iз засiдки.

– Привiт! – пiдвiвся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

– Я тебе одразу пiзнав…

– А я тебе нi, – сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани i взявся за ручки вiзка.

– Стiй! Куди ж ти?!

– На кудикину гору, – вiдповiв сiроманець.

Як видно, вiн не дуже був схильний до розмов.

– А що там таке? – спитав лев. – Я теж хочу.

Прилетiвши здалеку, вiн не дуже розумiвся на тонкощах тутешньоi мови.

– Що треба! – вiдрубав Вовк. – Тобi яке дiло? Іди собi своею дорогою. Я ж тебе не чiпаю.

– Ах ти ж задрипанцю! – скипiв Толябун. – «Що треба!» Та ти знаеш, iз ким маеш справу? Я цар звiрiв!

– У нас царiв немае! – Вовк штовхнув вiзка. – Кожен собi хазяiн.

– Та почекай же, – заступив йому дорогу лев.

До такоi мови вiн не звик у себе в джунглях. – Ми ж iз тобою начебто родичi, а ти мене так стрiчаеш.

– Родичi? – здивувався Вовк. – А ти хто ж такий?

– Я – лев. Чув, мабуть?

– Та чув… Звiдки ж ти тут узявся?

– Отож-бо! З Африки самоi. Прилетiв до нас один, увесь бiноклями обвiшаний, компасами… Я його з’iсти хотiв, але спершу дай, думаю, перевiрю, що в кошику лежить, який до повiтряноi кулi прив’язаний. Залiз iздуру, а куля та знялась i залетiла аж до вас.

– З’iсти, кажеш, його хотiв? – похмуро перепитав Вовк.

 – Я теж якось на дiвчинку надибав. Як ii звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвiргоче, – до бабусi йду, а бабуся в хатцi живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й вiдчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри ii нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тiм’я бита, мисливцiв навела. Тi як пальнули з обох цiвок! Що там було – страх. Вiдтодi я людей не чiпаю.