Митькозавр iз Юрківки

Тодi вночi, як усi поснули, Бурмосик полiз на горище, де у скриньцi в нього лежали всякi дуже потрiбнi речi – гайки, шурупи, цвяхи, мотки дроту, – i видобув iз тiеi скриньки шматочок кривого дзеркала. Цей шматок подарував йому минулого лiта директор заiжджого цирку за те, що Бурмосик допомагав розставляти стiльцi. Саме в останнiй день, коли артисти пакувалися в дорогу, одне велике криве дзеркало з кiмнати смiху розбилося.

Навшпиньки Бурмосик прокрався до Люсьчиноi кiмнати, узяв зi столу ii люстерко i, притуливши до того уламка, провiв чотири рази склорiзом.

Ще мить – i вiн уже тримав два невеличкi, однаковi за розмiром дзеркальця. Але одне було правдиве, а друге – криве, хоча на вигляд вони нiчим не вiдрiзнялися.

Залишивши на столi криве дзеркальце, Буцик сховав Люсьчине i лiг спати.

Лише мiсяць, що зазирав у вiкно, бачив те. Але мiсяць, як вiдомо, бачить усе, що дiеться вночi, а говорити не вмiе.

Прокинувшись, як завжди, о тiй порi, коли тiнi од сонця найкоротшi, Люська полежала ще трошки, вирiшуючи, з яких квiтiв вона сьогоднi сплете вiночок, тодi скочила з лiжка, наспiвуючи, сягнула по дзеркальце й заглянула в нього.

Але що це? Замiсть ii, Люсьчиних, великих очей на неi дивилися манюсiнькi свинячi очка, а пiд ними висiли щоки-пампушки. Їi акуратненький ротик тепер роззявлявся до самих вух, здоровен на голова трималась на шийцi-сiрнику. То була якась потвора!

Затремтiвши вiд жаху, Люська випустила дзеркальце з рук. Вона обмацала свою мордочку, шию, вуха – на дотик усе здавалося таким, як було, але, поглянувши в дзеркальце знов, Люська зрозумiла, що вся ii врода кудись щезла.

Опустивши голову на лапки, зайча гiрко заридало. «Вже не спiвати менi так весело, – думало воно, – не вистрибувати на однiй нiжцi, не плести вiночкiв – навiщо вони тепер! А як я з’явлюсь на очi Буциковi та Бурмосиковi?

Вони мене тепер не любитимуть. І мама не впiзнае свою доньку. Мало того – всi смiятимуться з мене. – І раптом згадала натяк Бурмосика на те, що з неробами трапляються усякi неприемностi.

– А я ж труджуся цiлiсiнькими днями… Цiлiсiнькими днями…»

І тут Люська спохватилася, що нiхто за ii життя не називав ще цiлоденнi гуляння, спiви й збирання квiтiв – роботою. Вражена своiм вiдкриттям, вона ще довго сидiла на лавi. Пiдвелась, обмотала голову рушником i знову сiла. Тодi схопилась на рiвнi ноги, внесла дров, розтопила пiч. Люська не вмiла готувати, але не раз бачила, як це робила ii матуся.